Джерело: phys.org, переклад: Хроніки Обухова
Проте справжня новина полягає не в тому, що цей хижак досі живе в Середземному морі, а в тому, що суспільство взагалі здивувалося його присутності. Великі білі акули (Carcharodon carcharias) завжди були невіддільною частиною місцевої екосистеми, що підтверджують історичні хроніки за останні 150 років. Проте через надмірний вилов, виснаження кормової бази та випадкове потрапляння в сітки їхня чисельність скоротилася настільки сильно, що зустрічі з ними стали винятковою рідкістю.
Сьогодні великих білих акул Середземномор'я часто називають «популяцією привидів»: вони не вимерли, але майже не потрапляють на очі людям, а більшість сучасних свідчень надходить із розрізнених і важковеріфікованих звітів рибалок. Тривалий час вважалося, що це просто поодинокі особини, які випадково запливають сюди через Гібралтарську протоку, але наука спростувала цю гіпотезу. Генетичне дослідження 2020 року, проведене під керівництвом Болонського університету, показало, що місцеві білі акули є унікальними. Аналіз ДНК історичних решток довів, що ця популяція перебуває в повній ізоляції близько 3,2 мільйона років, будучи однією з найдавніших та найсамобутніших ліній на планеті.
Генетично ці акули виявилися ближчими до тихоокеанських популяцій, ніж до сусідніх атлантичних, що вказує на складну еволюційну історію. Водночас дослідження виявило критично низьку генетичну різноманітність, що робить цю групу, яка вже перебуває під загрозою зникнення, надзвичайно вразливою до будь-яких зовнішніх факторів. Головною ж проблемою для екологів залишається колосальний брак знань: вчені майже нічого не знають про точні маршрути міграції, місця полювання чи розмноження цих хижаків, через що розробити ефективні заходи їхнього захисту в межах усього Середземноморського басейну наразі практично неможливо.
Останні знахідки підтверджують, що популяція продовжує функціонувати, хоч і в мінімальній кількості. У квітні 2023 року за 20 миль від іспанського Аліканте рибалки випадково виловили молодого білого акуленя завдовжки трохи більше двох метрів. Цей випадок змусив наукову спільноту припустити, що окремі зони західного Середземномор'я все ще слугують своєрідними «яслами» для вирощування потомства. Поєднання цього факту з нещодавніми кадрами дорослої особини в Сицилійській протоці доводить, що вид нікуди не зникав. Головне питання полягає в тому, чому такі зустрічі стають дедалі помітнішими саме зараз.
Частково це пояснюється технічним прогресом: появою високоточних підводних камер, супутникових трекерів та розвитком аматорської науки, завдяки чому будь-яка аномальна подія миттєво фіксується. Проте значну роль відіграють і глобальні екологічні трансформації. Через нагрівання Світового океану кормова база зміщується, змушуючи мобільних суперхижаків змінювати свою звичну поведінку та траєкторії руху. Подібні процеси вже зафіксовані супутниками вздовж східного узбережжя Північної Америки та в Мексиканській затоці. Отже, частіші спостереження акул у Середземному морі — це не ознака відновлення їхньої чисельності, а наслідок кліматичного перерозподілу виду.
Ця подія знову підняла питання про розширення морських заповідних зон, зокрема в Сицилійській протоці, яка є одночасно і гарячою точкою біорізноманіття, і зоною активного промислового судноплавства. Оскільки великі білі акули постійно перетинають державні кордони, їхній порятунок вимагає скоординованих міжнародних зусиль багатьох країн. Через 150 років після перших записів наука все ще перебуває на стадії розгадування базових таємниць життєвого циклу середземноморських «привидів». Головний виклик сьогодення — встигнути захистити цього унікального еволюційного патріарха в умовах, коли антропогенний тиск і кліматична криза змінюють океан швидше, ніж ми встигаємо його вивчати.
