Що тут казати – Андрухович, коли згадує про Франківськ свого дитинства вказує на найбільш шовіністичну частину «понаєхавших» - продавчинь, питання українською до котрих могло закінчитися, як мінімум, публічним приниженням.
***
ЧЕРГОВА ВЕРСІЯ
Власне, довкола терміну «лушпайники» в Обухові є чимало міфів. Ті, хто обзиває бачать в ньому лише негативні коннотації; ті, кого обзивають, видумують свої позитивні пояснення власної «господарськості».
Втім, це деталі, оскільки донедавно термін «лушпайники» зустрічався не лише в Обухові, але й інших містах-селах довкола Києва. І мені здається, що виникнути він міг раніше, в ситуації вимушеного продуктового обміну в часи окупації Києва. Дуже добре описаної в дисертації Тетяни Заболотної «ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ НАСЕЛЕННЯ КИЄВА В РОКИ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ 1941–1943 РР» є цікавий пасаж в тому числі про Обухів.
***
…Обвальні інфляційні процеси, товарний дефіцит, відсутність соціально орієнтованої системи постачання й розподілу, брак робочих місць звели до мінімуму можливість нормального забезпечення міських мешканців найнеобхіднішими товарами.
Щоб хоч якось покращити становище з харчуванням, кияни спрямували свої погляди на село.
«На дорогах, що вели до сіл, можна було зустріти робітників, лікарів, інженерів, чоловіків та жінок. Іноді йшли в 3–4 шеренги, везли речі на обмін. І часто на дорогах доводилося бачити померлих. Йшли жінки з дітьми на руках, везли дітей у тачках...»
Прямували городяни з торбинками на Пущу-Водицю, Гостомель, Бучу, Васильків, ОБУХІВ, Білу Церкву, тощо. На село несли одяг, цінні речі, а звідти вже, що вдалося виміняти.
Зі спогадів О.Горевої дізнаємося, що її мати часто ходила на села, «міняла все, що було вдома – скатертини, нитки, білизну, картини. Залишала лише найнеобхідніше. З села вона приносила сир, масло, молоко, сало, і в місті продавала для того, щоб за отримані гроші придбати хліб, олію, картоплю – найпростішу їжу для сім’ї»
Інколи, якщо в місті ніхто не чекав на «міняльника», останній залишався в селі, сподіваючись покращити своє існування за рахунок урізноманітнення раціону. Та більшість поспішала додому, де голодували діти, немічні старенькі. Але не завжди такі походи закінчувалися вдало, оскільки на підходах до міста чатували патрулі з поліцаїв, які відбирали майже все, що з такими труднощами вдалося виміняти.
Люди намагалися якось приховати від окупантів свої «надбання»: укривали шматки жиру під пахву, у коси на голові, жінки під поділ сукні. Ті, хто йшли з міста, попереджали людей, які направлялися в зворотній бік, як, куди йти, де німці грабують та як можна обминути застави.
Згадував про свої походи киянин Ю. Марковський: «Взагалі праця при німцях не давала можливості існувати. У цей період хліб ми не отримували... Основним джерелом життя був обмін та продаж речей. Мені восени вдалось поїхати у Ржищів, виміняти на мисливські ботфорти деяку кількість борошна та круп».
***
ВИСНОВКИ:
Відтак, станом на сьогодні я виділяю три часові проміжки можливого виникнення терміну «лушпайники» довкола Києва:
1. 1930-і – Голодомор
2. 1940-і – окупація Києва
3. 1970-і – урбанізація та індустріалізація околиць Києва.
Спільне у всіх ситуаціях одне – йдеться про часто (але, не завжди) вимушені торгово-обмінні процеси між різними групами населення.
І наостанок: під час Великого Голоду в 30-х жителя Обухова і сіл довкола Києва йшли в столицю. Там був шанс вижити.
Через 10 років – навпаки.
