Джерело: Angeli Isakhanova
***
Трохи до теми про обухівське колоритне релігійне і світське життя…. Оскільки всіх учасників цієї бувальщини вже немає на світі, то це вже історія…
- Марійка, ану розкажи нам про попа і козу! Казали моїй Бабі Маріі жінки на ланці...
А як почне вона розказувати, то качаються, рачки повзають по грядкам...
А розкажи ще! А як вона розказує, то й підморгує і підтанцьовує - просто жива комедійна вистава...
А як її вже просять - то на розстелену хустку хто шматок сала, хто яйце, хто пиріжечок складає. Як же можна відмовити?
Звичайно, ця історія переповідалася згодом і нам, онукам. Я й не знаю, чи я сміялася саме так щиро за своє життя. Кожного літа, як ми були у Баби на канікулах, нам, онукам переповідалася ця оповідка. І кожного разу якось по -новому. Ото ж ми тоді за животи трималися. Особливо ця оповідка була актуальна, коли вечорами не було світла, а це таки частенько бувало по селах в ті часи.
... Як то все було. Піп храмував з бабами на Покрови, та й трохи затримався... А оскільки світла в селі не було, та й пізно вже було, то виникло питання про ночівлю, бо піп той був не місцевий, заїзджий.
То й люди йому порадили: йдіть, там є крайня хата біля станції і живуть там незаміжні дві сестри: Марійка і Мелашка. Постукайте, вас там приймуть і там переночуєте... Марійка це саме моя Баба Марія, і її сестра Баба Милашка.
Мешкали вони разом в одній хаті. Бабуся була вдовою, а моя мама і її брат тоді були дітьми і в цей час спали в іншій кімнаті. Тож цю історію кожний з них згодом переказував зі своїм присмаком. Я старалася її записати так, як вона виринає з моєї пам`яті, також допомагає мені мама, що є просто прямим свідком цього гумористичного випадку.
... Тож, піп той навпомацки знайшовши в цілковитій темряві іхню хату, постукав в двері. А треба сказати, що таки він добряче набрався на храму і ледь таки на ногах тримався... Баба, Милашка зняла ляма з дверей, привідкрила двері, швидко привіталася, сказала заходити і швидко вибігла з сіней, причинивши двері в хату, бо надворі таки було холодно і щоб тепло з натопленої хати не виходило.
А в хаті саме була гулянка, в гостях у жінок була їх весела і жартівлива сусідка Сокурша, жінки собі лускали насіння, теревенили, співали, жартували, одним словом - весело проводили час. Діти собі спали в іншій кімнаті.
А хто там? - питає одна з них. Та то людину направили на ночівлю з храму...
Заходьте, заходьте, не соромтеся, знову вигукнула Мелашка. Та й жінки далі собі гуляють...
Зайшов той піп в геть темні сіни і геть розгубився, куди йому йти. А в сінях спала коза на довгій мотузці і з переляку, що в сінях хтось чужий, та коза прокинулася і почала мекати, скакати, бігати і обкручувати попа мотузкою, поки зовсім не звалила його з ніг..
Попу тому, теж з переляку, щось почало верзтися, бо в темряві щось блимає очима, бодає рогами і мекає. Тож він почав молитися, каятися, хреститися і репетувати
Куда я попал!
А піп, зрозуміло, був саме з тої «істинної» церкви, тож і мова відповідна у нього була...
Тим часом жінки вже зрозуміли, що в сінях щось відбувається... Прочинили двері і побачили попа, лежачого на підлозі, примотаного з козою, коза мекає, піп кричить... всі гуртом його «визволяли», заводили в хату, аж дітей побудили. Тож той піп до півночі ще й продовжував «розходитися» і звав якусь Машу, а сусідка Сокурша так розвеселилася, що піддакувала,
Я Маша, іду, іду...
Баба з Милашкою ледь угомонили і випровадили ту Сокуршу... Піп вранці проснувся, нічого не пам’ятав і перепросив за весь клопіт..
***
Така справжня і невигадана історія. Для мене ця історія - це вміння жити, попри всі негаразди і непросте життя, що мали ті жінки. Це були післявоєнні важкі і ще й «голодні роки», багато хто втратив чоловіків, приходилося самим жінкам піднімати дітей, важко працювати в колгоспі.
Там моя бабуся надірвала здоров`я. Вони вижили, саме тому, що були такими щирими і вміли від душі пожартувати і посміятися, навіть коли було зовсім важко.
Ще пам’ятаю теплі вогники бабусиних очей, що наче завжди посміхалися, коли я приїздила до неї, пам’ятаю її історії життя, оповідки і казки.
Безмежна вдячність...
Картинка мого авторства.
