"Пісня про рушник" - неофіційний гімн України: як це було

"Пісня про рушник" - неофіційний гімн України: як це було

Державну премiю України iм. Тараса Шевченка (нинi Нацiональна) засновано 1961 року. А вже через рiк — 9 березня 1962 року — було названо iмена перших лауреатiв. Ними стали поет Павло Тичина, письменник Олесь Гончар, композитор Платон Майборода.

Павло Григорович високим поетичним стилем вiддав належне керiвнiй ролi рiдної партiї (цикл вiршiв («Партiя веде»), Олесь Терентiйович високо оцiнив визвольну мiсiю Червоної (згодом Радянської) армiї (роман «Прапороносцi»), а Платон Ілларiонович оспiвав (у прямому сенсi цього слова) велич української матерi, яка виряджала в дорогу далеку рiдного сина i рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Про це пише автор України молодої, передають Хроніки Обуховаю

Пiсню спершу сприйняли як народну (а це найвища похвала для композитора), вона й справдi одразу пiшла «в народ», тим паче що виконували її самодiяльнi та аматорськi колективи. Та от до Платона Майбороди завiтали троє незнайомих чоловiкiв. Вiдрекомендувалися: Михайло Грицюк, Анатолiй Фуженко та Юлiй Синькевич — усi скульптори, автори пам’ятника Тарасу Шевченку в Москвi, який у червнi буде урочисто вiдкрито до 150-рiччя з дня народження поета.

«Чому ж у червнi? — здивувався Майборода, — увесь свiт знає, що день народження поета 9 березня...»

«Коли б ви знали, якi випробування залишилися позаду... Ми пройшли тринадцять художнiх рад... Три-на-дцять! Ми викликали ревнощi у визнаних країною скульпторiв, якi прагнули пам’ятником Кобзаревi уславити не так Шевченка, як себе. І лише пiсля того, як на наш бiк став видатний український митець Іван Кавалерiдзе, нас залишили у спокої».

«І то не все, — додав Михайло Грицюк. — Художнi ради не прийняли того факту, що в нас на постаментi Шевченко стоятиме в образi «окриленого поета», адже він був академiком i мав право носити так звану «крилатку» — накладну шинелину для людини з академiчним ступенем. До нас так Шевченка нiхто не зображав».

«А до вас, Платоне Іларiоновичу, — пiдсумував Анатолiй Фуженко, — видатного українського композитора, першого серед композиторiв лауреата Шевченкiвської премiї, ми завiтали, аби запросити до Москви на вiдкриття пам’ятника Тарасу...»

Коли скульптори пiшли, Майборода подумав: якщо вiн i поїде до Москви, то лише з Андрiєм Малишком, своїм постiйним спiвавтором.

10 червня 1964 року Майборода та Малишко прибули до Москви. Вони не сподiвалися на якусь зустрiч, але на перонi Київського вокзалу на них буквально накинувся народний артист СРСР Іван Козловський:

— Платоне, Андрiю! — збуджено вигукував вiн, — ви створили фантастичну «Пiсню про рушник», яка круто змiнила моє сценiчне життя.

Поки їхали, Іван Семенович пояснив: ось уже 30 рокiв вiн на сценi Большого театру. Проспiвавши всю росiйську класику, вiн, уродженець Київщини, скучив за рiдною українською мовою. І тому свiй подальший репертуар сформував на основi творчого доробку Майбороди та Малишка i переходить до концертної дiяльностi...

Далi надаю слово канадсько-українському публiцисту Петровi Кравчуку: «10 червня 1964 року всiм нам здавалося, нiби Москва перетворилася на столицю України: приїхали люди з усiх областей України, а також багато росiян i москвичiв, якi мали українське корiння. А до готелю «Україна», бiля якого мали вiдкрити пам’ятник Шевченку, важко було навiть наблизитися.
Чекали довго. Аж от на червонiй дорiжцi, що вела до пам’ятника Шевченку, з’явилися обидва лiдери — Союзу РСР Микита Хрущов, Української РСР — Петро Шелест. Обидва в українських вишиванках, вони були бiльше схожi на заможних українських селян, нiж на найвищих посадових осiб.

«Спадає бiле полотно — пам’ятник вiдкрито!»

А далi — грандiозний концерт українських художнiх колективiв на головнiй сценi СРСР — в Большому театрi. В українськiй версiї «Торонто-геральд» Петро Кравчук зазначає: «Справжньою окрасою концерту стала «Пiсня про рушник». Івана Козловського викликали й викликали, у декого я бачив сльози на очах».

У фондах Українського державного музею музичного, театрального й кiномистецтва зберiгаються й такi вiдгуки: «Андрiй розповiдав менi, що пiсню любив iз самого дитинства, нiколи з нею не розлучався, i саме любов до пiснi надихала його на створення давнiх поезiй, а Платон одразу вчував у них чарiвну мелодiю. «Рiдна мати моя» — глибоко лiрична пiсня, це пiсня-дума, пiсня-балада, обидва автори мають завдячувати, в першу чергу, своїм матерям, бо вони знали багато українських народних пiсень й iз задоволенням спiвали їх дiтям».

Іван Козловський, народний артист СРСР, солiст Державного академiчного Большого театру: «Апофеозом поезiй про матiр є вiрш Малишка «Рiдна мати моя». Окрилена чарiвною мелодiєю Майбороди, пiсня набула всенародної порулярностi, спiвають її не лише українцi, а й навiть тi, хто не знає нашої мови. Але найкраще вона звучить саме українською, бо її образнiсть тримається на українському рушниковi, з яким в українцiв пов’язане все — вiд народження до останнього шляху».

Костянтин Данькевич, композитор, народний артист СРСР та УРСР, лауреат Шевченкiвської премiї: «Рiдна мати моя» сприймається як монолог сина, який знаходить найнiжнiшi слова, щоб подякувати любiй матерi за її турботу, вiрну любов i ласку. Пробували перекласти пiсню росiйською — не виходить, бо таке поняття, як «рушник вишиваний» одразу викликає в уявi канонiчну українську глибинку, а сам рушник є невiд’ємним символом українства».

Борис Штоколов, солiст Ленiнградського (Марiїнського) театру опери i балету, народний артист СРСР: «...У Києвi, на вулицi Ярославiв вал, 21, окремо стоїть ошатний двоповерховий будинок, який виблискує вивiскою «Музична школа». Пiд керiвництвом досвiдчених наставникiв дiти та пiдлiтки опановують тут твори Шуберта, Гайдна, Вiвальдi. І нiхто з педагогiв i репетиторiв не має найменшої гадки про те, що в цих стiнах народилася легенда української пiснi — «Рiдна мати моя». Саме сюди в голодному 1946 роцi з Глобинського району, що на Полтавщинi, приїхали двоє братiв — Георгiй i Платон Майбороди. На чорнiй закiптюженiй стiнi вивели уламком цегли: «Музичне училище». Нижче бiлiв папiрець, який роз’яснював, що кожен учень має прийти з власним музичним iнструментом, бо в училищi нема геть нiчого, навiть стiльця, лише порожнi холоднi класи.

І хоч як це дивно, але люди почали приходити: хто з бандурою, хто з домброю, хто зi скрипкою, а один принiс i таку розкiш, як баян. Звали його Андрiй Малишко. Розповiв, що вiн родом з Обухова, що на Київщинi, народився в робiтничiй сiм’ї. Вiдслужив в армiї, пiсля закiнчення Київського iнституту освiти працював учителем в Овручi.

Андрiй Малишко

— Що ви умiєте? — перебив його Майборода.
— Багато чого, — похвалився Малишко, — вчуся грати на баянi, трохи спiваю, пишу вiршi.
— Вiршi? — пожвавiшав Майборода, бо це було саме те, чого йому не вистачало, адже старший брат Георгiй почав писати опери, а пiснi давно заполонили серце Платона.

Отак вони й зустрiлися — поет i композитор, i наслiдком їхньої зустрiчi стали справжнi витвори пiсенного мистецтва, якi з’являлися один за одним: «Колгоспний вальс», «Ми пiдем, де трави похилi», «Київський вальс», «Ти, моя вiрна любов», «Стежина», «Вчителько моя», «Гаї шумлять бiля потоку», «Журавлi», «Бiлi каштани», «Колискова», «Пролягла дорiженька»...
А предтечею знаменитої «Пiснi про рушник» став вiрш «Материнська»:

Бувало мати, Ївга Базилиха —
До неї й досi спагадом лечу, —
В зимовий вечiр заспiває стиха
І доведе малого до плачу.

Платон Майборода порадив Малишковi вiдiйти вiд образу своєї матерi, а вивести її такою, щоб кожен українець впiзнав у нiй свою.

І це було зроблено: пiсня «Рiдна мати моя» зачарувала всю Україну, i хоча її перекладено тридцятьма мовами свiту, найкраще вона звучить саме українською.

P. S. 17 лютого 1970 року Андрiй Самiйлович Малишко пiшов iз життя... Пiшов катастрофiчно рано, у вiцi 58 рокiв. Через кiлька мiсяцiв Київський мiськвиконком ухвалив рiшення: вулицю Вищедубичанську в Днiпровському районi перейменувати на вулицю Андрiя Малишка. Уже в наш час, коли почалася декомунiзацiя назв i понять, Київрада перейменувала вулицю Маршала Будьоного в Шевченкiвському районi на вулицю Платона Майбороди, провулок Дзержинський у Печерському районi на провулок Івана Козловського.

Читайте також:

Коментарі