Дивлюся радянську пресу 1930-х і розумію, що саме цей час був становим в процесі появи, формування і фіксації «культу загиблих комсомольців».
Про це свідчить, в першу чергу, тогочасна поява матеріалів про них. Ну і низка інших подій-цеглинок у фундаменті міфа, таких як:
1. Героїзація «молодих мучеників революції»
2. Демонізація ворога
3. Сюжетизація мученицької смерті
4. Колективізація пам’яті
5. Інтродукція міфа в систему освіти
6. Ритуалізація на рівні культу.
В пресі багато «згадок», реальних чи видуманих, свідків події.
Її інсталюють в пам’ятники і назви вулиць.
Вона присутня на шкільних уроках і «лінійках пам’яті».
Закріплена в річницях і урочистих заходах, всіх цих естафетах і велопробігах.
Що казати, якщо цей міф був живіший живих ще у кінці 90-х минулого століття?
Сьогодні ж складається враження, що комсомольці перестали бути героями. Але, "зеленівці" ними так і не стали. Не для всіх у Трипіллі.
Бо крім радянського «культа комсомольців» і патріотичного «отамана Зеленого» є ще родинна пам’ять трипільців. А вона різна, як місцеві сади у жовтні.
