Пошук

Великі Дмитровичі: село і церква

Великі Дмитровичі: село і церква

Є версія, згідно з котрою історію Обухова не можна розглядати окремо від історії навколишніх сіл. Точніше, можна, але, це буде менш продуктивно. Хоча би тому, що долина Кобрини це не захована серед гір і закапсульована в часі і розвитку, ущелина.

Навпаки, це місце перманентної колонізації з різних сторін. За часів Русі з боку Трипілля або (теж) – Безрадич. Згодом – Волині і Поділля. Ще пізніше – Переяславщина, Полтавщина.

Тому історія Дмитровичів, викладена у монографії Р.Д. Михайлової та Р. І. Петрука «Майстерня живопису та храмової культури: ІКОНОПИСНИЙ РЯД ВЕЛИКОДМИТРОВИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ НА КИЇВЩИНІ» буде не зайвою.

***

Великі Дмитровичі – село, центр сільської ради, розташоване за 15 км від районного центру Обухова Київської області, історія якого пов’язана із селищем давньоруського часу, дані про яке є у літописі.

Село отримало свою назву Великі Дмитровичі у XVIII ст. У 1864 р. Л. Похилевичем була записана легенда, яка пояснювала його назву так: «...Старики по преданию рассказывают, что на месте занимаемым ныне селом, когда-то покрытом густыми лесами, в давнее время жили разбойники или поляки, грабившие окрестности, что близ того места, где теперь Предтечевская церковь, находился замок, обнесенный высокою оградою, в коем разбойники имели свое пребывание, а в воротах содержали сменяемый караул. Вблизи устроен ими колодец, который и теперь существует, и называется Широким. При Хмельницком, на этот замок нечаянно напал отряд казаков, овладел замком, захватил в плен всех разбойников и взял несметное множество богатств. А чтобы не допустить на будущее время сбора разбойников в этом удобном для них месте: то оставлено было здесь сто казаков под начальством атамана называвшегося великим Дмитром. Это было причиною наименования села...».

На території, де оселялися представники козацького стану, були розташовані два поселення – Великі Дмитровичі та Малі Дмитровичі, де у 1763 р. мешканці збудували деревʼяну Предтеченську церкву, про яку саме сповіщав Л. Похилевич. Від церкви залишилися метричні книги, клірові відомості та сповідні розписи XVIII ст. Київської сотні і полку (зберігаються в ЦДІАК).

Їх продовжували писати і після 1781 р., коли був утворений Київський повіт та намісництво. Після 1797 р. Київський повіт став губернією. У ХІХ ст. село увійшло до Великодмитрівської волості Київського повіту Київської губернії.

Нова сучасна церква у Великих Дмитровичах присвячена Іоану Богослову, апостолу і євангелісту. Молодший брат апостола Якова, він був покликаний Ісусом Христом у число його учнів на Генісаретське озеро, де брати ловили рибу. Іоан Богослов вважається автором п’яти книг Нового Заповіту: Євангелія від Іоана, трьох послань та одного одкровення. День памʼяті святого припадає на 21 травня і має ряд традицій, що вкорінилися в народний побут. Так, наприклад, до обрядових дій відноситься ритуальне випікання пирогів для пригощання мандрівників та бідняків.

У народі свято називали Градобоєм і Пшеничником, тому що його пов’язували з початком посівів пшениці.

У зв’язку із початком будівельних робіт на ділянці, призначеній для відведення під будівництво церкви Іоана Богослова, в 2004 р. Велико-Дмитровецьким загоном Старокиївської експедиції Інституту археології НАН України у складі наукових співробітників Г. Ю. Івакіна, І. А. Готуна, М. В. Квітницького було проведено пам’яткоохоронні роботи. Дослідження проводилися на мисоподібному останці узвишшя в центрі села. В ході робіт з’ясувалося, що пам’ятка складається із залишків багатошарового поселення трипільської культури (етап СІІ), середньодніпровської культури (ІІІ тис. до н.е.), доби ранніх слов’ян (VI–ІX ст.), Київської Русі (Х–ХІІ ст.), козацького часу (XVII – поч. XVIIІ ст.) та цвинтаря рубежу XVII–XVIIІ – першої половини ХІХ ст. Під час розкопок було розкрито 675 м2 площі, де знаходився могильник межі XVII – початку XVIII ст., другої половини XVIII ст. та кінця XVIII – першої половини ХІХ ст.

В одному із поховань було виявлено бронзову іконку «Великомучениця Параскева П’ятниця», датовану рубежем XVII–XVIIІ ст., в іншому – бронзові сережки. Іконка з мідного сплаву 44×42 мм, товщиною 1,5 мм, виконана в техніці виливки за восковою моделлю, мала у центрі зображення святої Параскеви П’ятниці з восьмиконечним хрестом у правій руці та розгорнутим сувоєм у лівій. У верхньому правому куті є також зображення Святого Єгорія, а на протилежному – Сергія. Такий образ мав поширення з XVI ст., ідентичний експонат зберігається в Центральному музеї давньоруської культури і мистецтва імені Андрія Рубльова в Москві (Росія).

У похованнях другої половини XVIII ст. археологи знайшли плахтову тканину з вовни, що мала складне плетіння, прикрашену вишивкою (фрагменти розмірами близько 1,2×0,6 м), очевидно від нижньої частини жіночого одягу, спідниці, а також пояс шириною 5–6 см. Досліджена частина цвинтаря пов’язана зі збудованою в 1763 р. та зруйнованою в 40-х рр. ХХ ст. церквою Іоана Хрестителя, місце-розташування якої, за свідченням місцевих жителів, знаходилося в 30–35 м на захід від розкопу.

При перевірці розповідей місцевих жителів про існування в селі козацького замку за 0,4 км вище по схилу на Пд. Зх. від розкопу та будинку сільської ради на узвишші останця був обстежений майданчик розмірами близько 40×50 м, укріплений ескарпом висотою близько 1 м, а також валом з напільного боку (зараз – біля 0,6 м), де була відкрита частина житлової будівлі першої половини XVIII ст.

На основі отриманих археологічних даних із залученням легенди середини ХІ ст., отримані матеріали свідчать про можливе місцеперебування з середини XVII ст. у селі місцевої козацької адміністрації, що згодом прийшла у занепад як застаріла система управління.

Виявлені археологічні комплекси були пов’язані з історичними процесами, які відбувалися в сільській окрузі при ліквідації залишків української державності часів Гетьманщини та в зв’язку із переходом до централізованого імперського управління.

Щодо сіл Великих та Малих Дмитровичів, а також села Вишеньки, розташованого поруч, збереглися письмові документи, які разом із археологічними даними дозволяють реконструювати процеси розвитку села в XVII–ХІХ ст.

Топонім «Дмитровичі», напевне, пов’язаний з осадником села, як це було у випадку з назвою сучасного м. Обухова. Заснування поселення, яке дало розвиток сучасним Дмитровичам, відносять до межі XV–XVI ст., хоча не виключають і більш ранній час, адже на території села відомо два пункти з матеріалами ХІІ–ХІІІ ст. Перша письмова згадка про населений пункт відноситься до 1638 р., коли села Дмитровичі й Вишеньки вже перебували у дідичному (спадковому) володінні Барбари Гуменицької, дружини київського гродського судді Теодора Гуменицького. У вересні 1638 р. відбулося розмежування сіл Вишеньки й Дмитровичі (дідицтво Барбари Гуменицької), села Бугаївки (дідицтво войського Київської землі Івана Нечая-Грузевича) і села Гвоздова (володіння Київського Миколо-Пустинського монастиря, ігумен Ісайя Трохимович). Отже, у першій половині XVII ст. існувало не лише окреме село Дмитровичі, а «кущ» (ключ) поселень, об’єднаних довкола шляхетського помістя.

Сестра судді Гуменицького була ігуменею Києво-Фролівського жіночого монастиря на Подолі. Очевидно, що не маючи прямих спадкоємців, Гуменицькі заповіли цей ключ поселень монастирю. Певно, що саме через ці обставини, гетьман Богдан Хмельницький 22 грудня 1648 р. видав універсал про «послушенство» посполитих сіл Вишеньки, Великі й Малі Дмитровичі Київському Фролівському монастирю.

Згодом, монастир отримував акти аналогічного змісту від інших українських гетьманів. Так, Юрій Хмельницький 7 лютого 1660 р. видав підтверджувальний універсал на села Яблуньку, Дмитровичі і Вишеньки.

11 травня 1663 р. універсал на маєтності Дмитровичі і Вишеньки видав також гетьман Павло Тетеря.

Війни XVII ст. спустошили монастирські угіддя: 29 квітня 1668 р. правобережний гетьман Петро Дорошенко видав Фролівському монастирю універсал на Дмитровичі і Яблуньку, «села любо презъ войну надпустошенніе». Лівобережний гетьман Іван Самойлович 6 жовтня 1673 р. видав охоронний універсал на села Яблуньку, Вишеньки та Дмитровичі.

Після «Руїни», періоду історії України другої половини XVII ст., після смерті гетьмана Богдана Хмельницького (1657) до початку гетьманства Івана Мазепи (1687), що відзначився розпадом української державності, занепадом та кровопролитними війнами, село нарешті почало залюднюватися. На час підписання «Вічного миру» 1686 р., і остаточного приєднання межиріччя р. Ірпінь та Стугни до Московської держави, в с. Великі Дмитровичі вже існувала церква, двори священика і паламаря, а також 45 дворів посполитих. У тому ж 1686 р. в с. Малі Дмитровичі було 16 дворів посполитих. Іван Мазепа 10 лютого 1689 р. на прохання ігумені Фролівського монастиря Ангеліни видав підтверджувальний універсал на село Дмитровичі і селище Вишеньки в Київському ключі. Його мешканці несли повинності на користь монастиря.

З кінця XVII ст. по 1786 р. села Великі і Малі Дмитровичі належали Фролівському монастиреві. Відомі статистичні дані, які характеризують розвиток Дмитровичів у XVIIІ ст.: кількість дворів у с. Великі Дмитровичі доходила у 1781 р. до 89-ти.

У 1766 р. у селі мешкало 643 особи – 311 чоловічої статі та 332 – жіночої. Основною господарською діяльністю було хліборобство, четверо посполитих тримали бджіл. Із ремісників було двоє ковалів, один швець, а один посполитий шинкував монастирське вино за десяту кварту. Кількість дворів у с. Малі Дмитровичі досягала 63-х одиниць.

Існувала церква, при якій жило четверо школярів. У 1768 р. ігуменя Фролівського монастиря Феодора Смаржевська, побудувала кам’яну церкву Святого Миколая, яка в 70-х рр. ХХ ст. була зруйнована. Проте збереглася частина іконостасу із зображенням трьох святих.

Після секуляризаційної реформи 1786 р. мешканці сіл Великі й Малі Дмитровичі були переведені у стан «казенних» селян. Згідно «Книги Київського намісництва 1787 р.» в с. Великі Дмитровичі жило 336 душ, а в с. Малі Дмитровичі 181 душа «казенных людей».

У 1866 р. Дмитровичі стали центром казенної Великодмитровицької волості. Статистичні та ілюстративні матеріали показують картину розвитку села у ХІХ ст. щодо населення, земель, рельєфу, водойм, ґрунтів, сільськогосподарських культур, диких та домашніх тварин, домобудівництва, харчування, традиційного одягу, взуття.

Натепер у селі Великі Дмитровичі мешкає близько тисячі осіб. У селі міститься центральна садиба колгоспу «Вітчизна», за яким закріплено 6495 га сільськогосподарських угідь, в т. ч. 2210 га орної землі. Господарство вирощує зернові культури та цукрові буряки, має розвинуте тваринництво. Біля села знаходиться державне Великодмитрівське торфопідприємство. У селі знаходиться риболовецька база «Фермерське господарство “Техань”». У Великих Дмитровичах є середня школа, бібліотека, медамбулаторія, пологовий будинок, будинок культури.

***

СКРІНИ з 2-го тому Альбому де ля Фліза (1848-1857)

Ще можна почитати "Деякі аспекти розвитку пізньосередньовічного села (на прикладі досліджень в с. Великі Дмитровичі на Київщині) - http://surl.li/eeiif.

Читайте також: