Разом з волонтерами молитовного намету Валентина Миколаївна щодня готувала та розносила їжу для протестувальників. Кількох поранених на Майдані прихистила у себе вдома, а потім допомогла відправити їх на лікування за кордон. З 2014-го року і по сьогодні волонтерка Валентина Кондратенко доставляє вантажі у найнебезпечніші місця України, там, де гаряче, там, де її чекають земляки-захисники.
- Валентино Миколаївно, для Вас усе почалося з Майдану?
- У 2013-му на Майдані я познайомилась з юним патріотом із Донбасу Федором Коломійцем. Його історія вразила мене у саме серце. Федір зізнався, що за проукраїнські погляди від нього відмовились батьки! Як віруюча людина, я не могла собі це уявити. При живих батьках ця молода людина була сиротою! Взяввши над ним опіку, я по-материнськи підтримувала і допомагала чим могла. Після російського вторгнення на Донбас, Федір добровольцем пішов на фронт. Служив у «Айдарі» й дуже цим пишався. Часто мені дзвонив, розпитував про справи, розповідав, що скоро виженуть «сепарів» з Донецька та Луганська, вірив, що Україна буде вільна. Якось у телефонній розмові попросив помолитися за нього і передзвонити пізніше. Я погодилася. А пізніше він вже був у зоні недосяжності й телефон не брав. Через кілька днів із телевізійних новин я дізналась про те, що Федір Коломієць загинув у місті Щастя на Луганщині разом з побратимом з «Айдару» і їх поховали у Тернополі. Чому там? Своїм батькам Федір не потрібен, а батьки загиблого побратима погодилися поховати патріота з Донбасу біля свого сина. Пізніше ми їздили на могилу Феді, її доглядають батьки загиблого товариша.
- Пані Валентино, Ви – віруюча людина. Віра допомагає Вам у житті?
- Я християнка і нести Божу любов – це моя місія. Упевнена: коли ви хочете зробити добру справу, нею потрібно жити. Я прийшла до Бога двадцять років тому: лікарі поставили мені діагноз - рак у важкій формі. На мене чекали операція і курс променевої терапії. Віра в Бога допомогла мені побороти невиліковну хворобу. Після одужання я стала все робити для Божої слави.
- Що стало поштовхом до Вашого волонтерства на Схід?
- Після загибелі Федора Коломійця я вирішила допомагати «айдарівцям». Раніше вони приїздили до нас, ми їх завантажували, а коли хлопці вже не мали такої можливості, вони попросили приїхати до них.Погодилась сісти за кермо Наталка Олійник, дякую їй за цю мужність. Зібравши першу допомогу, вирушили у небезпечну мандрівку і нам усе вдалося. Так з 2014 року ми регулярно їздили на передову з моєю безстрашною і незмінною водійкою-напарницею Наталкою Олійник. 24 лютого 2022 року в нашій групі «Дзюбівка» у фейсбуці я розмістила пост, що потрібні рації, біноклі, гроші. І люди нанесли і рацій, і біноклів, і грошей, за які ми закрили потреби для наших військових. Я вдячна Богові за те, що маю таких сестер з «Материнського серця», сестер та братів з церкви «Спасіння». Вони займаються надважливою справою – ще з чотирнадцятого року допомагають нашим захисникам. Скільки ми перевозили всього на фронт за цей час – важко полічити. Хлопці на передовій з нетерпінням чекають на кожен наш візит. А з двадцять другого року кількість цих візитів зросла – ми стали їздити майже кожного тижня. За цей час неодноразово відвідували бійців 72, 10, 26, 93, 144, 406, 30, 41, 402, 135, 206 бригад... Хлопці дякують, що не забуваємо їх. Допомагали розвідкам СБУ, ГУР, спецрозвідці. Через рік допомоги зустрілись із розвідниками СБУ.
- Чи не страшно Вам, жінкам, їздити туди, куди не кожен чоловік поїде?
- Страшно, але я повинна це робити, це мій обов’язок. Розповім одну історію: везли ми допомогу від копачівців на передову. Заїхали з волонтеркою Лідою з Копачева в камуфляжі на заправку, а нам обидвом років по шістдесят плюс. Заправили авто. Підходить водій, розговорились, він і каже: «Я так вами пишаюсь і дивуюсь: які в нас мужні жінки. Ви в поважному віці, а не сидите вдома. Низький уклін за вашу небайдужість і за мужність!». Зізнаюсь, чути такі слова від представника сильної статі було дуже приємно, адже це оцінка нашої роботи. До військових, крім необхідного, у їхні неспокійні фронтові будні ми ще веземо часточку домашнього тепла Роздавши допомогу, намагаємось ночувати у Покровську, бо там більш-менш спокійно. Одного разу хлопці дозволили переночувати на позиції (за Костянтинівкою), то потрапили під обстріл. Ми боялись очі закрити, не те, що спати. Після перенесеного більше не ночуємо на позиціях, а повертаємось у Покровськ, аби самим не наражатись на небезпеку і не підставляти наших бійців. Коли небезпечно на позиціях, домовляємось про зустріч десь на відносно спокійній території, хлопці перевантажують своє, а ми їдемо далі.
- Ви багато з чим стикались у поїздках. Щось вражало до болю в серці?
- Так. Якось їздили з Наталкою Олійник у Лиман до наших військових з Правого сектора у 95 бригаду. Місто Лиман під час повномасштабного російського вторгнення опинилося у центрі бойових дій, там одні руїни. Наші хлопці розташувались у напіврозваленому будинку. Холодно. Вціліла грубка не гріє. Скрізь повно диму. Обстріли. Отоді було страшно і боляче...Там зустріли військового, якого після лікування поранення, кількох контузій, з ногою в залізній скрутці і з величезним рюкзаком за плечима зі шпиталю відправили на передову. А медики в Лимані кажуть: «Ти нам тут такий не потрібен. Повертайся до лікування». Ми завезли його речі додому під Житомир, а він ще чекав документів, і на другий день вирушив до Києва на медично-лікарську комісію, де його й комісували... Вражає те, що у декого з тих, хто воює з початку війни, досі немає посвідчення учасника бойових дій. Вражає, що досі хлопці лікуються за власний рахунок, бо після поранення їм платили всього 800 гривень на місяць! Зараз начебто збільшено виплати пораненим до семи чи восьми тисяч. Але хіба за ці гроші можна пролікуватись, а тим паче зі складними пораненнями?
- Валентино Миколаївно, чи підтримуєте зв’язок з Вашими підопічними? Чим діляться вони з Вами?
- Так, хлопці мене не забувають: телефонують, а коли випадає короткострокова відпустка, приходять до церкви «Спасіння» (мене там завжди можна знайти, коли не в поїздці) з квітами, тортиками та цукерками. Така увага розчулює до сліз, вони мені як рідні. А коли повертаються знову на війну, завжди просять молитися за них. Затефонував якось один з наших і каже: «Раніше я скептично ставився до молитви. Але коли тут, «на нулі», довкола мене розривалися снаряди, коли побачив смерть на власні очі, я закричав: «Врятуй мене, Боже!». Відчув удар у голову і біль у нозі. Оговтавшись, побачив, що в моїй касці застрягла куля - мене врятував Господь!». Можливо, хтось мені заперечить, але за власним досвідом скажу, що велику силу має молитва – матері за сина чи дочку, дружини за чоловіка. Завжди молюся за хлопців, а коли приїжджаю до них, ми молимося разом.
- Пані Валентино, вдома Вас хтось підтримує?
- Допомагає моя старша сестра Тетяна Миколаївна Гушла. Вона є волонтеркою з часів Майдану. Разом з нею ми приймали поранених удома, а потім доправляли їх за кордон. З 2014, а потім і з перших днів російсько-української війни вона активно допомагає нашим військовим. Це моя підтримка, моя друга мама. Вона не любить публічності, але завдяки їй я спокійна, що і вдома, і на городі у мене повний порядок. Дякую тобі, моя люба сестричко, за те, що ти у мене є!
- Пані Валентино, чи ведете облік і куди були нещодавні поїздки?
- Спочатку намагались обліковувати поїздки, а потім зрозуміли, що це не потрібно. Ми ж не заради галочок їздимо. Є потреба – їдемо. Ось з останніх везли два дрони – мавіки треті, тепловізор, монітори. Завжди знаходяться люди, які донатять чималі кошти і ми можемо за проханням військових придбати те чи інше обладнання. Причому багато хто робить це не афішуючи. Спасибі вам, люді добрі, за те, що підтримуєте коштами ЗСУ, плетете сітки, допомагаєте продуктами і т.д. Я сама родом з Копачева, тож дякую моїм активним землякам, які передають зібрану допомогу через старосту Тамару Василівну Зленко. Дякую нашим дівчатам-кулінарам і хлопцям-програмістам з церкви «Спасіння», особисто пастиру Владиславу Анатолійовичу Кашубі. Дякую своїм колегам з «Материнського серця», які не втомлюються збрати допомогу, а ми відвозимо її нашим військовим. У липні їздили двічі: доправили вантажі нашим бійцям на Сумщину та на Донецький напрямок.
- Де Ви ще побували і що допомагає долати труднощі?
- Після підриву росіянами Каховської ГЕС їздили на Херсонщину. Бідні люди, крім того, що вони на собі відчули, що таке окупація, інша біда, спричинена агресором, забрала у них все - деякі будинки після відходу води розвалились, інші треба вичищати від мулу, загинула худоба, втрачено посіви, знищено майно. Наша допомога була вчасною і доречною. Кожного разу, коли їду в небезпечну зону, розумію, що мою місію висвятив Господь – скільки разів Він попереджав мене, рятував. Своє життя бачу в служінні Богові та допомозі людям. Пам’ятаю важку дорогу до Костянтинівки й Курахового. Виїжджаємо. Звертаюся подумки до Бога з проханням про поміч. Читаю на бігборді: «Не бійся, тільки віруй!». Під’їхали до Курахового, бачу похилений і пошарпаний борд з Його словами підтримки: «Я завжди з тобою!». Та подорож пройшла вдало. У кожну поїздку їду з Богом у душі і серці.
- Яка Ваша мрія?
- Вона, мені здається, одна для всіх нас, українців, - перемога. А після неї нехай повернуться додому наші захисники. Вірю і молюся за це!
***
Спілкувалась Олена Драчук, «Обухівські вісті»
Фото надані Валентиною Кондратенко
