Джерело: phys.org, переклад: Мирослав Чайковський
Наука часто не поважає старі уявлення. Колись теорія про геліоцентризм похитнула тисячолітні уявлення про Всесвіт. Згодом відкриття довели, що навіть Сонце — лише одна з сотень мільярдів зірок у спіральному рукаві Чумацького Шляху, який є лише однією з трильйонів галактик.
Археологічна антропологія має подібну репутацію: фактично не існує жодної культурної «історії походження», яку б не було піддано перегляду чи спростуванню. Цей критичний підхід стосується і самої науки, коли з’являються докази, що суперечать усталеним версіям.
Міграція людей до Сахулу — ключова подія у вивченні розселення сучасних людей світом. Попередні археологічні дані датували це явище аж 65 тисячами років тому. У печері Мололо на острові Вайгео (західніше Нової Гвінеї) було знайдено артефакт із смоли, датований 51,1 ± 2,7 тис. років.
Наскельне мистецтво на острові Сулавесі (Індонезія) має вік приблизно 51,2 тис. років. А на стоянці Мадджедбебе у Північній Австралії археологи виявили кам’яні знаряддя, які датуються 65 тис. років.
Попри переконливі докази ранньої присутності людей, виникла проблема.
Два недавні дослідження в Nature та Science показали, що схрещування неандертальців із сучасними людьми сталося лише один раз — у Європі між 43,5 та 51,5 тис. років тому.
Оскільки всі сучасні неафриканські люди мають близько 2% неандертальської ДНК, то якщо цей рівень є однаковим у жителів Сахулу, це ставить чітку межу по часу для їхнього прибуття.
У дослідженні «Недавні ДНК-дослідження ставлять під сумнів прибуття людей до Сахулу 65 тис. років тому», опублікованому в Archaeology in Oceania, вчені провели порівняльний аналіз неандертальських та денисівських генетичних сигнатур у сучасних популяціях Сахулу.
Виявилося, що вони мають приблизно 2% неандертальської ДНК, і цей рівень не знижений порівняно з іншими неафриканськими популяціями. Рівень денисівської спадщини становить від 2 до 5%. При цьому жодних ознак домішок від Homo erectus, Homo floresiensis або Homo luzonensis не зафіксовано.
Висновок дослідників: генетичні дані не підтримують гіпотезу про заселення Сахулу раніше 50 тис. років тому. Найбільш імовірна модель — це швидке розселення сучасних людей на схід після схрещування з неандертальцями в Європі, з подальшим отриманням денисівської ДНК в Азії.
Проте ця модель залишає відкритим питання: що тоді означають археологічні свідчення, датовані раніше?
Це може бути ознакою того, що ранні хвилі сучасних людей дійсно заходили до Сахулу, але згодом вимерли, не змішавшись із неандертальцями, або не залишили значного генетичного сліду в нинішніх популяціях.
Також у дослідженні не розглядається ймовірність, що найдавніші сліди в Сахулі належать не до сучасних людей. Відомо, що денисівці жили в Азії щонайменше 146 тисяч років тому (так званий «Людина-дракон» з Харбіна) і мали широкий ареал.
Деякі дослідження вже виявили, що народ Айта Магбукон на Філіппінах має найвищий у світі рівень денисівської ДНК — до 9%, і він утворився незалежно від австралійської та папуаської гілки (у яких до 6%).
Яке б нове бачення не стало «офіційним» — історія людства ще не раз буде переосмислена завдяки новим інструментам генетики та невтомній роботі археологів-антропологів.
