Історичні тіні долини Обуха: отаман - розвідник Яків Сачко - Довгошиєнко

Історичні тіні долини Обуха: отаман - розвідник Яків Сачко - Довгошиєнко

Згідно з останнім, безумовно, абсолютно нерепрезентативним опитуванням на сторінці Хронік Обухова Яків Сачко і легендарний Микита Швачка мають шанси на потрапляння до оновленого обухівського пантеону.

Значна частин історичних джерел вказує на їх необухівське походження. Втім, є і альтернативні точки зору. Згідно з ними Сачок, як мінімум, жив в Обухові, максимум - походив з нього. Настільки, на скільки міг дозволити собі як вихованець Запорізької Січі. Зі Швачкою ще гірше, але, історія - розмите патьоками доща скло здогадок. Одна з них, відомого історика і краєзнавця Едварда Руліковського наполягає на обухівському походженні Швачки. Того самого, про котрого писав Т. Шевченко і співав "Кому вниз".

Уявімо, що зорі над долиною Обуха стали в ряд і це правда. І Сачко і Швачка були з Обухова. Це не просто змінює його історію, це відкриває двері до її маловідомих комірчин і витягає звідти нових богів її минулого, колись забутих, а зараз відмитих від пилюки забуття.

Звичайно, може бути навпаки. Можливо тому, що отамани були знайомі. Більше того, мали конфлікт. Навряд чи історики опустили би цей факт в ситуації, якби обидва були дійсно земляками, а значить, очно чи заочно знайомими в тодішньому обухівському селі.

М.Ч.

Доктор Петро Мірчук у своїй праці «Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 року» наводить дані, що полковнику Коліївщини Іванові Бондаренку підлягав отаман Саченко, який після захоплення полковника перебрав на себе його повноваження.

На жаль, якщо таке переобрання й відбулося, то мало воно лише формальний характер. Після захоплення Івана Бондаренка та Сави Майбороди повстанці втратили контроль над територією Правобережжя, де мала би відродитися українська козацька держава.

У результаті дій польських і московських каральних підрозділів у липні – серпні 1768 року зникає і єдиний центр керування повстанням.

В «Коденській книзі» Якова Саченка названо «давнім гайдамакою». Він повів рештки загону Бондаренка до Білої Церкви. Коденська комісія відтяла голову лише одному повстанцю із загону Саченка – селянину з підросійської України Іванові Яновському. Він заблукав у лісі і відстав від отамана на самому початку відступута був схоплений в селі Демидів (нині – Вишгородський район Київської області) місцевою громадою. Яновський, між іншим, стверджував, що вбивства і грабунки не були метою діяльності повстанців

Цей таємничий отаман, згаданий вище, ніхто інший, як Яків Сачко (Довгошиєнко), затриманий у Києві в травні 1770 року. Протокол допиту ватажка було опубліковано в збірнику «Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.». Детально проаналізуємо його і співставимо з іншими відомими джерелами.

«1770 году июня 11 дня присланной при доношении из Киевского магистрата пойманной в Киеве, на Подоле, без письменного виду малороссиянин в Киевской губернской канцелярии допрашиван и показал. Зовут его Яковом, Федоров сын Долгошеенко, он же и Сачок, от роду ему 26 лет, родился он в польском селе Брусилове.

Отец его назад тому сем лет умре, а мать его и ныне в малороссийском селе Обухове жительство имеет с родным его братом Федором. Он же, Сачок, еще при жизни отцовой завезен дядею его в Запорожскую Сеч, где в Медведовской курень принят и записан в козаки, и будучи в Сечи, ездил из оной по разным местам для продажи соли и рыбы».

Польський стольник Юзеф Якубовський підтверджував, що Сачок-Довгошиєнко підданий з містечка Брусилова, який самовільно втік на підросійську Україну. Дуже ймовірно, що він був з Брусилівських надвірних козаків, заздалегідь загітований повстанцями. За даними Г. Храбана під час Коліївщини очолював підрозділ брусилівського козацтва в повстанському війську.

Історичні тіні долини Обуха: отаман - розвідник Яків Сачко - Довгошиєнко
Історичні тіні долини Обуха: отаман - розвідник Яків Сачко - Довгошиєнко

«И тому назад года с четыре выехал из Сечи Новороссийской губернии в шанец Новомиргородской, где и женился, а из Миргорода перешел з женою своею в слободу Лиховатку и в прошлом 1768 году, прослыша, что мать его с сыном, а с его, Сачковым, братом Антоном жительством находится в польском местечке Богуславье, поехал из оной слободы в то местечко Богуславье для свидания с оною матерью своею и братом, а при том и для продажи соли.

И по приезде в Богуславье, продав оную соль, находился при матери своей, которую з братом намерение имел вывести с собою в показанную слободу Лиховатку, между чем вскоре приехал в оное местечко Богуславье гайдамацкой атаман, называющей себе полковником Железняк с своею шайкою и заставших в том местечке жидов всех поколол, а потом сделал публикацию, что если кто в том местечке Богуславье находится из запорожских казаков, те б все шли к нему, а ежели кто не пойдет, а после уведает об них, таковых стращал руки и ноги переломать.

Его ж, Сачка, будущаго на базаре, увидев оного Железняка шайки знакомые запорожские казаки объявили об нем оному Железняку, коего по приказу взят он, Сачок, и приведен к реченному Железняку, которой, дав ему лошадь, велел с собою ехать. И поехав из Богуславья, приехали в село Буки, и в оном явились к оному Железняку собою жиды, а сколько оных жидов было числом, не знает, коих всех приказал привести в веру греческого исповедания. А из Бук поехал, прибыли к Умани, откуда он, Сачок, согласно с товарищем своим запорожским же казаком, тайно уехали».

З цих свідчень зрозуміло, що Яків Сачко-Довгошиєнко найімовірніше не був із повстанцями в Холодному Яру, а прибув на заклик Максима Залізняка вже в Богуслав не пізніше 6 червня 1768 року. З Богуслава пройшов із головними силами повстанців до Умані, звідки був направлений назад до Богуслава. І з протоколу допиту, і з інших документів зрозуміло, що від початку Довгошиєнко виконував особливі завдання: розвідувальні й контррозвідувальні.

Дуже цікавий, на наш погляд, наступний епізод протоколу про конфлікт Довгошиєнка і Швачки, що відбувся близько 20 червня, міг бути спробою перевірити Микиту Швачку на відданість ідеям визвольної боротьби.

«И приехал он, Сачок, в Богуславье к матери своей, и спустя дни с три бывшей в польском селе Блощинцах гайдамацкой же шайки атаман Швачка, уведав об нем, Сачке, что он находился с прочими казаками при Железняке и от него, Железняка, бежал, прислав в Богуславье из бывших при нем, Швачке, казаков несколько человек с письмом к богуславским казакам, упоминая при том в оном и об нем, Сачке, что ежели оные казаки и он, Сачок, к нему не приедут, то он, Швачка, прибывши в Богуславье, не только их самых, но и отцов и матерей и весь род их переколет, чего он, Сачок, убоявся, обще с богуславскими казаками в польское местечко Блощинцы приехав, явились у оного Швачки.

Причем оной Швачка, браня их, сказывая, что вы де полякам только служите, а Войску Запорожскому служить не хочете. И после того оной Швачка бил его, Сачка, и другие его, Швачкиной шайки казаки польскими обушками, а потом он ли, Швачка, сам или другой кто, а при том и еще некто из козаков двумя выстрелами ранили пулями: одною — в левое плечо, а другою — между плеч, после чего приказал было одному принятому вместо сына малолетнему поляку его, Сачка, приколоть, но как оной поляк хотел было приколоть, то бывшие при том его, Швачки, шайки козаки к тому не допустили, объявляя, чтоб не колол, а дал бы время для исповеди, почему оной Швачка приказал призвать священника, которого по призвании он, Сачок, исповедовался, и по исповеди по прошению священника, взяв его, Сачка, теж казаки и положа на рядно, отнесли к оному священнику в дом, у которого пробыл одни сутки, а на другие отвезли его, Сачка, в польское село Рокитное к двоюродной его, Сачка, сестре, где пробыл одни ж сутки, куда на другой день приехала к нему мать из местечка Богуславья с находящимся при ней сыном, а его, Сачка, братом Антоном Долгошеенком, взяв его, Сачка, и поехав из Рокитной, приехали Киевозолотоверхомихайловского монастыря в село Крюковщину, и сколько там жили, за тяжкою болезнию не упомнит, а из Крюковщины переехали в Киев и жили ж в нижнем городе Киеве в дворе севского купца Романа Смородина, а сколько времени жили, потому ж за болезнию не упомнит, от которой болезни по освобождении пьянствовал он, Сачок, в магистратском и в прочих шинках з запорожскими казаками и прочими малороссиянами, а откуда они и какие жители, он, Сачок, не знает».

Московським слідчим Яків Сачко-Довгошиєнко розповідав, зрозуміло, не все. Адже з інших джерел відомо, що Брусилівська надвірна міліція на чолі з Яковом Сачком-Довгошиєнком прибула до Івана Бондаренка в с. Грузька (тепер – Макарівського району Київської області) 30 червня 1768 року. Того ж дня Бондаренко відправив Довгошиєнка з загоном у розвідку в напрямку кордону з Російською імперією.Перебуваючи у Мотовилівці, Довгошиєнко отримав наказ від Бондаренка якнайшвидше прибути до Микити Швачки в Фастів. Зважаючи на попередній досвід спілкування зі Швачкою, Довгошиєнко не зволікав. Поляки переказують, що в Мотовилівці саме в цей час гайдамаки вбили молоду шляхтянку, бо хотіли з неї зняти коралі, які ще її бабка носила. Але зняти намиста часу не мали. Одразу, коли почули наказ, здійнялися і рушили до Фастова Швачка розпорядився зібрати повстанців у Фастові одразу після того, як отримав повідомлення про арешт Залізняка і Ґонти. Тут у перших числах липня 1768 року відбулася чергова козацька рада, яка проголосила полковником Микиту Швачку, підполковниками було обрано Івана Бондаренка і Андрія Журбу. Повстанці ухвалили рішення штурмувати Білу Церкву, де перебували польські королівські і московські війська, а також конвой із полоненим лідером повстання Максимом Залізняком.

5 липня об’єднане військо полковника Микити Швачки, підполковників Андрія Журби та Івана Бондаренка, отаманів Савки Плиганенка, Якова Сачка та ін. розпочало штурм Білої Церкви. Повстанці зайняли передмістя, але коли по них відкрили вогонь замкові гармати, відступили до найближчого села.

На початку серпня з Канева «інспектувати» терен захопленого москалями Микити Швачки вирушив Сава Майборода. Він дійшов до Ржищева, звідти рушив на Кагарлик і Миронівку. Під керівництвом Майбороди діяв тоді Савка Плиганенко.

Розвідка повстанців орудувала на Правобережжі, включно з Києвом. Жителі Плесецького, Забір’я, Боярки, Борщагівки регулярно поповнювали їхні лави. Наприкінці серпня москалі розбили і полонили Саву Майбороду. Народний переказ свідчить, що один з останніх боїв повстанців із московським військом відбувався біля села Забір’я (тепер Києво-Святошинського району) на виході сучасного Київського шляху до Білогородського поля. Там, метрів за десять ліворуч від шляху, і тепер видно з бору довгу могилу, в якій, за переказами, поховано понад 30 учасників Коліївщини, що загинули в цьому бою. Їх поховали разом зі зброєю, одягом і грішми — як святих борців за народну волю. А далі, біля того самого шляху за лісом вже на Білогородському полі є ще три могили. Кажуть, що в них поховано 300 повстанців.

Згідно зі свідченнями мешканця Рубежівки Семена Чернишенка, Савка Плиганенко та Яків Сачко-Довгошиєнко вже на початку жовтня 1768 року агітували мешканців Києва і околиць приєднуватися до «ватаги Залізняка і Швачки». Довгошиєнко і Плиганенко розповідали, що вони воювали під проводом Микити Швачки та Івана Бондаренка, серед яких Швачка був головнішим. Потім Швачку схопили і він був ув’язненим 12 тижнів, а коли із в’язниці вийшов – направився до Канева. А Залізняк буцімто теж на свободі і перебуває на Смілянщині.

Окрім того, Сачко демонстрував «указ», який дозволяв різати шляхту.

«И согласясь их всех числом человек более двадцати, пошли из Киева в Польшу, причем был он, Сачок, атаманом и по выходе из Киева в Польшу, взяв ведомства Киево-Петропавловского монастыря в селе Борщаговке у тамошних обывателей за заплату несколько подвод и, доехав до Заборья, отпустили оные оттуда с подводчиками обратно, а кто имяны оные подводчики были, не знает.

А из Заборья пошли к селу Плесецкому ночью, и зашли в тамошней шинок, пили вино, и напившись вина, пошли из того села Плесецкого и той же ночи ниже Мотовиловского форпоста перешли границу, и прибыв в польское село Мотовиловку, взяв у тамошних обывателей подводы, поехали того ж дня в польское село Салтановку и в оном, потому ж переменя подводы, приехали в польскую деревню Мытницу, где равным образом перемени подводы, поехали до польского ж села Василевщины и ночевав там.

На другой день, взяв из табуна тамошнего шляхтича, а как его зовут и прозывают, не знает, лошадей, поехали верхами, а прочие, коим лошадей недостало, ехали на возах до польского села Кагарлыка. И по приезде в то село ночевали, а на другой день, проехав из того села Кагарлыка версты с две, польская команда, нагнав ехавших позади на двух возах товарищей их, начала по них стрелять, и с коих один, сев на лошадь верхом и прибежав к нему, Сачку, дал о том знать, и потому он, Сачок, с товарищи возвратились к той польской команде, с коею между ими происходила пальба и как напоследок оную польскую команду атаковали, то оная, обробев, обратилась в бег, за коею они гнались в погонь к означенному селу Кагарлыку, при котором паки с обоих сторон происходила пальба.

Причем убито з той польской команды человек до десяти, а с его, Сачка, стороны ранили пять человек, после чего они ту команду из оного села Кагарлыка прогнали, и набрав лошадей, поехали в село Мижиричи, и оттуда в Богуславье, а из Богуславья в Смелянщину и, сыскав там собравшихся запорожских и польских казаков человек до пятисот, обще с ними зимовали».

Семен Чернишенко, який перебував у групі Савки Плиганенка, розповідав, що спершу вони потрапили до «польського села Мотовилівки», де взяли 12 підвод з кіньми у місцевих мешканців і розділилися. Яків Сачко попрямував до Солтанівки, що за 10 верст від Мотовилівки.

Зберігся переказ, що у Великій Солтанівці гайдамаки впіймали Білодуба і пекли його вогнем, щоб він зізнався, де його майно і гроші. Цей Білодуб мав хутір у полі біля Солтанівки, а від хати на хуторі викопав «потайник» чи підземний льох аж до села. Тоді, коли гайдамаки в черговий раз навідалися до його хати, він через льох втік у село, де кликав людей на порятунок.

Про подальший шлях отамана додаткових джерел не знайдено, тож залишимо його без коментарів. Кінцевим пунктом, згаданим у протоколі, очевидно, був укріплений табір Мирона Губи в лісі під Вільшаною. Цей повстанський центр наприкінці 1768 – початку 1769 рр. керував чи не всіма підрозділами повстанців, які зосередились тепер у південній частині Київського воєводства.

«А в прошлом 769 году навесне намерены некоторые из казаков быть в гусарской или в компанейской службе, а прочие ж к тому не согласились и потому разошлись все по разным местам, а он, Сачок, поехал с двадцатью человеки в Миргород, а из Миргорода паки в Польшу и ездили по разным местам, не чиня никому никакого грабительства и смертного убивства, кроме того, что брали харчевые припасы».

У лютому 1769 року, після нападу кримської орди, Сачко пішов на службу як солдат до московського війська під своїм справжнім ім’ям – Яків Довгошиєнко. Скоріш за все, він був серед тих 200 козаків -«добровольців», про яких повідомляв московський прапорщик Ларнєв своєму командуванню.

Переслідуючи разом з московськими генералами Плем’яніковим та Прозоровським татар дійшов на Уманщину до с. Текучої. Можливо, це була спецоперація повстанського розвідника. Адже на Уманщині з групою товаришів він знову створює повстанський підрозділ і розпочинає самовільно ходити по селах. У Лащовій (нині – Тальнівський район Черкаської області) викрав дружину дяка (через три тижні після виходу її заміж) і вивіз її на Лівобережжя, в Решетилівку. Невдовзі там почав з неї знущатися. Тільки втручання органів влади допомогло дяковій дружині повернутися додому.

За даними Г. Храбана, повстанський підрозділ Сачка у другій половині 1769 року діяв на Лівобережжі, а на початку 1770 -го знову перейшов на підпольське Полісся. Шляхтич Юзеф Якубовський жалівся, що зібравши до гурту подібних собі гайдамаків, Сачок кілька разів приходив у польський край для грабунку. Зокрема, в березні 1770 року напав на його двір і вотчину – містечко Гостомель. А в селі Яблонці пограбував Юхима Кучеренка, Якова Пустовойта і орендаря
- жида Менделя

« А сего 770 года перед тройцыным днем (не пізніше 24 травня – авт.), отлучась от товарищей своих, пристал к едущим в Киев польским обывателям для продажи хлеба, с коими он, Сачок, в Киев приехав для свидания с матерью своею и з братом Антоном, но токмо оных здесь не сыскал и пошел в вышепоказанное село Крюковщину, и побыв там малое время, приехав в Киев с тем, что не увидится ль он с матерью или с братом своим, и будучи в нижнем городе Киеве в сотницком шинку, называемом Судовня, с киевским казаком Иваном Харланом пил мед, и по выходе из того шинку на улицу взят Киевского магистрата сторожами в магистрат под караул, а оттуда прислан в Киевскую губернскую канцелярию».

«И в сем допросе показал он, Сачок, самую сущую правду. Он же, Сачок, знает таковых же польских обывателей, которые были в Швачкиной шайке по прозванию Скрипченки, кои ныне жительство имеют за нижним городом Киевом в подгородье, называемом Куреневщине, а более где кто находился знать не может.

Вышеозначенного Якова Сачка допрашивал и за неумением грамоте справил канцелярист Лука Герасимов». Так, згідно зі свідченнями самого отамана, завершилася його повстанська діяльність.

Про вирок і покарання Якова Сачка-Довгошиєнка документи не повідомляють. Але доля його цілком очевидна. Арешт Якова Сачка-Довгошиєнка, на нашу думку, поставив крапку в повстанні надвірних козаків, яке розпочалося навесні 1768 року. Проте, з 1771 року, як свідчать архівні документи, гайдамацька війна продовжується. З’являється і новий термін руху – «Нова Залізняківщина».

Автор: Букет Є.В., член правління Національної спілки краєзнавців України, м. Київ

Читайте також:
Іцхак-Айзек Вольфман і погроми 1919 року на Обухівщині: як це було

Коментарі