Зараз ця точка зору перебуває на маргінесі. Здається, навіть найбільш упороті серед них почали догадуватися про те, що щось не так. І навіть просторікування фюрера Русленду, чванливість сислібів Латиніної і все маразматичніші викладки Альошеньки не здатні зупинити тренд, час котрого настав – зміни місць.
Про те, що Здичавілі потерпають від власного комплексу меншовартості свідчить низка факторів. Я розповім за один, помічений на днях.
Історично склалося так, що попри відразу я періодично слухаю їх історичні канали. Не часто і лише ті, аналоги котрих не можу знайти в українському сегменті. Зокрема, про мою улюблену «еволюцію ранніх слов’ян». І ви не повірите, різниця між ними 2 роки і приміром, 5 тому – фіксується на слух.
Попри патякання придворних імперців і малоросів академічна археологія, пр, завжди здавалася такою, що поза політичними і культурними контекстами. А ні. Новітнього політичного замовлення ніхто не відміняв.
Останні заміри зафіксували 2 магістральні проблеми в археології північних варварів і якщо чесно, я був здивований.
1.КИЇВ.
Тут все зрозуміло. Жодних 1500 років, початки на Старокиївській горі, «это наши предки тоже», «украинские археологи не способны разобраться и тд»).
Додатком до цього служить перманентна вказівка на периферійний статус території Києва (і Правобережжя, в цілому) до 9-10 ст. н.е.
2. ЕВОЛЮЦІЯ
Натомість просувається нескладна схема, згідно з котрою
- Лівобережжя, а не Правобережжя – «казан ранньослов’янської ойкумени».
- «Київська культура» це лексичний оксюморон, вона майже цілком лівобережна.
- Волинцівська – теж.
- А там «уже наши – вятичи». На Лівому березі, звичайно.
«Логіка» таваріщей у тому, що територія Києва і Правобережжя (приміром, до Канева) цілком випадково кілька разів потрапляли в горнило еволюційних процесів, і всі ці зарубинецькі, київські, черняхівські, волинцевські і тд культури, «это все наши» - венеди, анти, сіверяни, вятичі, котрі розвинули весь двіж САМЕ на північно-східному лівобережжі Дніпра.
3. СЕМАНТИКА
Окремо треба зауважити вербальні випади, приміром,
- рефрен «в нашому Криму»,
- порівняння українців у Харкові з нацистами у 1942 («нові тевтони»),
- і найцікавіше - перманентне уникання слова Україна, замість нього Лівобережжя, Правобережжя, верхів’я Прип’яті, середня течія Дніпра, Північне Причорномор’я і тд, - заміна політичних означників географічними.
Ну і слина, котра капає під час «у нас тоже нашли»… Йдеться про пару селищ, городищ або могильників на Курщині чи Брянщині, котрі на думку Здичавілих вказують на те, що «ми теж слов’яни».
***
ПІДСУМОК.
1. Знецінення процесів на Правобережжі;
2. Візуально фіксована заздрість до Києва;
3. Купа неакадемічних, расистських коннотацій;
4. Ну і головне – перетягування самої ойкумени слов’янського світу на лівий берег, зокрема, на Сумщину і Чернігівщину, поближче до своїх лісів, в котрих, на їх думку і доформувалася так сама «київська культура», раніше ніби-то туди витіснена черняхівцями.
5. По суті йдеться про перманентне зміщення академічного дискурсу. Його вектор простий: окупація-адаптація-перефіксація. Одне заважає – слабкий археологічний профіль цих самих ранньослов’янських культур на території власне росії. Тому єдиний спосіб примазатися це перетягнути ковдру поближче до себе.
***
Слухаєш це все і дивуєшся. Потім ні. Але одна емоція лишається стабільною – їх комплекс меншовартості досяг свого дна – науки. Звідси всі ці «аркаїми» колись і спроби «змістити точку зборки», як казав Кастанеда з нашого лісостепу у свої ліси за слов'ян.
***
карта з Вікі.
До слова, якшо вже мірятися, то в статті про "Київську культуру" в Україні є про Обухів. І не раз.
