Тому XXI століття в історії міста — це не стільки епоха чергової великої будови, скільки час пошуку ідентичності. Хто такі обухівці, де закінчується Обухів, що вважати його культурною спадщиною, як працювати з радянським минулим, чи може промислове місто мати туристичний образ і як показати археологію, якої багато, але яку майже неможливо побачити? На ці питання сьогодні відповідає не одна офіційна «історія Обухова», а десятки паралельних ініціатив — музеї, локальні медіа, громадські організації, майстри, волонтери, фотографи й дослідники. Саме ця множинність, мабуть, і є однією з головних ознак нового століття.
Одна з найважливіших змін відбулася не на вулицях, а на адміністративній карті. Реформа 2020 року фактично створила новий Обухівський район: постановою Верховної Ради №807-IX від 17 липня 2020 року було ліквідовано стару районну систему й утворено укрупнені райони. Сучасний Обухівський район уже далеко не тільки Обухів, Українка і кілька сусідніх сіл: до нього входять дев’ять територіальних громад — Обухівська, Українська, Козинська, Феодосіївська, Васильківська, Кагарлицька, Миронівська, Богуславська та Ржищівська. Їхній склад можна простежити на порталі децентралізації. У результаті саме слово «Обухівщина» отримало новий масштаб: адміністративно воно тепер охоплює простір від передмість Києва до Богуслава і Миронівки.
На цьому тлі особливо цікаво виглядає концепція Мирослава Чайковського, який ще до укрупнення району розглядав місцеву історію не в межах одного населеного пункту, а як мережу взаємопов’язаних ландшафтів. У тексті «Мій Обухів і його мікро-історія» він описує ядро свого предмета як трикутник Обухів — Українка — Трипілля, але фактично ця рамка включає геологію, археологію, соціальну історію, топоніміку, екологію й антропологію цілого мікрорегіону. Так місто XXI століття знову постає не островом, а вузлом у мережі доріг, річок, сіл і культурних зв’язків.
Чайковський називає сучасний етап розвитку умовним «П’ятим Обуховом». Це авторська модель, а не історична періодизація: попередні Обухови виникали через зміни господарства, власності, адміністрації та промисловості, а нинішній мав би модернізувати вже сам спосіб осмислення міста. Для ХХ століття розвиток було легко виміряти новим заводом, дорогою чи мікрорайоном. У XXI цього недостатньо: місто може мати підприємства, але не мати виразного публічного образу; може мати музеї, але не мати добре дослідженої й доступної історії; може мати археологічні пам’ятки, повз які житель проходить щодня і не знає про їхнє існування.
Саме цю проблему Чайковський провокативно формулює як образ «Обухова між туалетним папером і Малишком». Йдеться не про заперечення ні Київського картонно-паперового комбінату, ні Андрія Малишка: обидва справді є важливими складовими міської історії. Проблема виникає тоді, коли цими двома асоціаціями вичерпується образ міста, хоча одночасно тут є археологічні комплекси різних епох, старі кладовища, єврейська історія, гончарство, рушник, фотографічна спадщина, ландшафти Кобрини, історичні дороги й промислова археологія ХХ століття. У цьому сенсі боротьба за міський бренд — не маркетингова дрібниця, а питання про те, яку частину власної історії місто вважає вартою пам’яті.
Одним із найпомітніших прикладів нового ставлення до спадщини став обухівський «шитий» рушник. У XXI столітті він вийшов за межі музейного предмета й став живою практикою: у лютому 2025 року в Обухові відкрилася Школа майстринь обухівського «шитого» рушника, де навчають техніки його виготовлення, а в серпні 2026 року майстрині з громади представляли цю традицію на фестивалі «Re:традиція» та Ягелонському ярмарку в Любліні. Це вже інша модель існування спадщини: не «старий предмет за склом», а традиція, яку досліджують, відтворюють, навчають виготовляти й представляють поза межами міста.
Схожа зміна відбувається з археологією. Обухів має надзвичайно щільний археологічний ландшафт, але більшість пам’яток після розкопок знову стала полями, городами, заростями або забудованими ділянками. У матеріалі «Археологія — частина обухівського культурного коду» Чайковський фактично пропонує розширити саме поняття культури: включити до нього археологію, ландшафт, їжу, ремесла, карти, цифрові моделі й дослідницьку роботу. Показовим є і його експеримент із читанням археології за допомогою нейромереж на прикладі Обухова-3: складний академічний текст тут перекладається на зрозумілу мову, а цифрові інструменти стають не заміною науки, а способом зробити її доступнішою.
Звідси виростає ще одна характерна для XXI століття практика — «історичний OSINT». Оцифровані карти, супутникові знімки, старі фотографії, бази археологічних публікацій, кадастри та геоінформаційні системи дають можливість звичайній людині робити те, що раніше вимагало доступу до спеціалізованих сховищ. Чайковський прямо називає такий підхід «історичним OSINT» і продовжує його в ідеї «Скануймо Обухівщину» — цифрово фіксувати пам’ятки, яким загрожує перебудова, руйнування або війна. Фотограмметрія й 3D-сканування не замінять оригінал, але можуть зберегти його точну просторову копію, якщо сам об’єкт буде втрачено.
Після 2014 року сама топографія Обухова почала відображати нову історичну епоху. 20 лютого 2014 року під час Революції Гідності у Києві загинув обухівець Володимир Чаплінський; згодом його ім’я отримала колишня Радянська вулиця, у місті з’явилися пам’ятник і Алея Героїв Небесної Сотні. Цей приклад показує, як політична подія швидко стає просторовою пам’яттю: вулиця отримує нову біографію, а звичайний міський простір перетворюється на місце ритуального вшанування.
Після початку повномасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 року цей процес став набагато масштабнішим. У грудні 2023 року в Обухові відкрили Алею Героїв із портретами жителів громади, загиблих у війні з 2014 до 2023 року, а в краєзнавчому музеї імені Юрія Домотенка діє Зала пам’яті Героїв. Радянський меморіальний шар при цьому не зникає автоматично, але поряд із ним формується новий — Небесна Сотня, АТО, повномасштабна війна, поховання сучасних військових, нові назви вулиць і нові музейні експозиції. Пам’ять у буквальному сенсі перебудовує міський простір.
Особливо наочно це видно в декомунізації та дерусифікації топоніміки. Після 2022 року комісія громади визначила десятки назв, що потребували зміни, а міська рада оприлюднила повний перелік перейменувань. У самому Обухові з’явилися Панський Яр, Григорія Косинки, Марії Нелеп, Симиренка, Захисників України та інші назви; у селах повернулися або були закріплені локально вмотивовані топоніми — Глинищанська, Дзингарівщина, Верхні й Нижні Солонці, Добрий Шлях. У 2020-х карта міста і громади знову стала історичним документом, у якому одночасно читаються деколонізація, локальна пам’ять і меморіалізація війни.
Війна змінила не лише пам’ять, а й фізичний ландшафт ширшої Обухівщини. Символічним об’єктом стала Трипільська ТЕС — підприємство, яке у ХХ столітті народило сучасну Українку і змінило всю долину Стугни. 11 квітня 2024 року внаслідок масштабної російської ракетної атаки станція була знищена як діючий енергетичний об’єкт; «Центренерго» заявило про цілеспрямоване ураження обладнання прямими ракетними влучаннями. Тут виникає майже трагічна історична симетрія: у 1960-х ТЕС символізувала модернізацію і народження нового міста, а в XXI столітті її руїни стали одним із найпомітніших матеріальних слідів великої війни.
Ще одна наскрізна тема XXI століття — переосмислення природи як історичного джерела. Обухівський ландшафт давно не є «незайманим»: ліси вирубувалися і насаджувалися заново, степи розорювалися, Стугну регулювали, заплаву осушували, для промислового вузла намивали пісок, частина соснових лісів має штучне походження, а сучасні луки й схили заростають уже іншими видами. У матеріалі про історичний стандарт обухівських лісів Чайковський пропонує дивитися на сучасні ліси як на результат довгої взаємодії природи й людини. Це важлива методологічна поправка: охороняти треба не вигадану «прадавню природу», а реальні екосистеми з реальною історією змін.
Особливо добре така логіка працює на прикладі Гощева. У тексті «Гощів — наш Супій» гідрологічний заказник біля Обухова описаний не просто як зелена зона, а як залишок старої дніпровської заплави, болотний і луговий біоценоз, пташине середовище, історичний ландшафт і потенційний майданчик громадянської науки. Такий підхід добре відповідає сучасному туризму: не просто «подивитися пам’ятник», а спостерігати за птахами, вивчати рослинність, читати стару карту й шукати сліди давнього русла. Територія сама стає лабораторією.
До цього додається ще одна тема — клімат. У спекулятивному тексті «Обухів 2100 року» Чайковський ставить питання, що станеться з місцевим господарством, садами, лісами й водними ресурсами, якщо клімат стане теплішим і сухішим. Це не прогноз у строгому науковому сенсі, а радше спосіб побачити, як XXI століття повертає клімат із фонового явища до ролі одного з факторів локальної історії.
Обухів навряд чи стане туристичним містом за класичною моделлю Львова чи Кам’янця-Подільського — і це не проблема. Тут не зберігся компактний старий центр із ратушею, замком і кварталами історичної забудови, тому сильнішою може бути інша модель: маршрут, ландшафт і мережа невеликих локацій. У матеріалі «Дорога Обухів—Трипілля як туристичний маршрут» стара дорога читається одразу в кількох вимірах — геологічному, археологічному, історичному, екологічному й візуальному. Уздовж неї можна говорити про ранньослов’янські поселення, кургани, старі хутори, цвинтарі, Трипільську ТЕС, Дівич-гору і змінений ландшафт Стугни. Головний висновок дуже простий: історія Обухова є просторовою практикою, її треба не тільки читати — нею треба йти.
Подібний принцип можна застосувати й до рельєфу. У тексті «Обухівські гори як потенційна частина його бренду» Педина, Городок, Зелена гора та інші пагорби розглядаються не як випадкові височини, а як елементи єдиної долини Кобрини. Геологічно це не гори у строгому сенсі, а тераси, мисові виступи й розчленований ярами край Київського плато, проте саме вони формують впізнаваний візуальний образ міста. А в матеріалі про «Зелену корчму» і туристичну кластеризацію Обухів умовно ділиться на локальні туристичні кластери — Яблуневий, Городок і район автостанції, старий центр, Педина й Гайдамацький яр, Зелена гора, західний напрямок у бік Нещерова. Першим туристом міста в такій моделі цілком може бути сам обухівець.
Окремий ресурс — крафт і гастрономія. У тексті «Мед як культурний код, або що значить скуштувати Обухів на смак» пасіки, пекарні, сироварні, виноградники й локальні напої пропонуються як частина територіальної культури, а не просто як бізнес. Подібний принцип переноситься й на традиційну їжу: у матеріалі «Бренд міста — хліб, якому 5000 років» археологічна реконструкція хліба ставиться поруч з обухівським пірником. Тут спадщина перестає закінчуватися виставкою: рецепт можна відтворити, випічку — продати, а її історію — розповісти покупцеві.
У цьому контексті важливо правильно розуміти й «Мідгард». У тексті «Обухів — Сонячний Мідгард» Чайковський пояснює, що це сучасна авторська назва й метафора локальної ойкумени, а не історичний топонім і не твердження про якесь «скандинавське минуле» Обухова. Практична цінність цієї рамки в іншому: Обухів, Трипілля, Українка, Стугна, Кобрина, Дніпро, навколишні села, старі й нові дороги читаються як один взаємопов’язаний простір. Такий підхід добре працює і для історії, і для туризму, бо дозволяє бачити не адміністративні кордони, а зв’язки.
Якщо подивитися на весь цикл — від палеоліту до XXI століття, — ця логіка стає особливо очевидною. Мисливець палеоліту не знав Обухівського району, скіф не знав Обухівської громади, середньовічна дорога не знала сучасної траси, а гончар їхав на ярмарок через кілька нинішніх громад. Річки не зупиняються біля адміністративної таблички, а археологічне поселення може починатися в одному сучасному населеному пункті й закінчуватися в іншому. Тому «Мідгард» як дослідницька метафора означає дуже просту річ: дивитися не на кордон, а на зв’язок.
У ХХ столітті Обухів радикально змінив фізичне тіло, а в XXI почав заново відкривати власну пам’ять. Повертаються забуті назви, відшукуються старі карти, оцифровуються фотографії, археологічні статті виходять зі спеціалізованих бібліотек у публічний простір, рушник із музейного предмета знову стає ремеслом, стара дорога — маршрутом, пасіка — туристичною локацією, болото — майданчиком громадянської науки, пагорб — частиною бренду, а завод — індустріальною спадщиною. Навіть штучне озеро або змінене русло Стугни починають читатися не просто як природа, а як документ ХХ століття.
Після 2014 і особливо після 2022 року до цього додався ще один шар — війна. Алеї Героїв, нові поховання, музейні зали пам’яті, перейменовані вулиці, зруйнована Трипільська ТЕС, родинні реліквії в евакуаційних валізах — усе це вже стало історією, хоча ці події ще належать до сучасності. Тому головний виклик XXI століття для Обухова полягає не в тому, щоб придумати ще один красивий міф, а в тому, щоб не втратити реальність: зафіксувати старі будинки до знесення, оцифрувати фотографії, записати старожилів, картографувати археологію, дослідити ліси й луки, зберегти назви урочищ і навчитися чітко відділяти легенду від документа.
Саме в цьому сенсі сучасний Обухів можна бачити не як випадкове передмістя Києва, а як центр власної історичної ойкумени. Тут Кобрина впадає у Стугну, Стугна — в Дніпро, а кілька тисяч років людського життя лежать один поверх одного буквально під ногами. XXI століття не завершило цю історію; воно лише дало місту нові інструменти, щоб нарешті прочитати її цілісно.
