Між цими двома Обуховами — революція і громадянська війна, радянська адміністративна перебудова, колективізація та Голодомор, Друга світова, окупація і масові вбивства, післявоєнна відбудова, зникнення традиційних ремесел, будівництво Трипільської електростанції й Українки, перетворення Стугни та її заплави, індустріалізація 1970–1980-х і нарешті криза радянської системи.
Але найцікавіше в тому, що один світ не змінив інший за один день. На фотографіях 1950–1960-х років ще стоять старі хати, їздять вози, працюють гончарі, пасічники користуються традиційним реманентом, а в хатах зберігаються рушники ХІХ століття. І водночас за кілька кілометрів уже працює земснаряд, який буквально перекроює ландшафт для майбутньої електростанції.
Саме ця накладеність різних часів робить ХХ століття особливо важливим для того, що Мирослав Чайковський називає «Мідгардом» — сучасною дослідницькою рамкою, в якій Обухів, Трипілля, Українка, Копачів і навколишній простір читаються не як ізольовані населені пункти, а як одна локальна ойкумена. Чайковський спеціально застерігає, що «Мідгард» — не давня назва і не спроба приписати Обухівщині скандинавське минуле, а художній інструмент для роботи з ландшафтом.
Після революції змінилася не тільки влада — буквально перемалювали карту. У довіднику «Адміністративно-територіальний поділ Київщини: 1918–2010 роки» зафіксовано, що під час реформи 1923 року в складі Київської округи був утворений Обухівський район. До нього ввійшли Обухівська і Трипільська волості, а також Старі й Нові Безрадичі з частини Великодмитрівської волості. Пізніше адміністративна конфігурація ще неодноразово змінювалася: 1927 року до Обухівського району приєднали територію ліквідованого Германівського району.
На папері виник новий радянський район. На місцевості ж значна частина життя ще залишалася старою. Особливо добре це видно на прикладі гончарства.
Із матеріалів, які ти завантажив, вибудовується майже безперервна лінія від кінця ХІХ до середини ХХ століття. Наприкінці ХІХ століття Обухів був великим гончарним центром. У дослідженні Олександра Іонова фігурують десятки зайнятих промислом людей, сотні випалів на рік і сотні тисяч одиниць полив’яного посуду. Але головне для нашого періоду — ремесло пережило революцію, громадянську війну й перші десятиліття радянської влади.
У пізнішій реконструкції, заснованій на матеріалах Лесі Данченко та місцевих спогадах, згадуються десятки гончарських родин — Хабрики, Калашники, Малишки, Русани, Здорики, Пелихи, Хоменки, Мененки. Гончарними залишалися цілі ділянки Обухова, а продукцію везли на ярмарки до Трипілля, Кагарлика, Стайок, Черняхова й Борисполя. Частину цих свідчень зведено у матеріалі «Вилітають з глини птиці».
Це важлива поправка до звичайної схеми «революція — і старий світ закінчився». Ні, ремісничий Обухів жив далі. Так само існували старі способи забудови, домашнього господарства, ткацтва, бондарства, пасічництва. Нові колгоспні й державні структури поступово накладалися на середовище, яке було сформоване ще в ХІХ столітті.
Саме на межі цих двох світів з’являється людина, без якої сьогоднішнє уявлення про Обухів ХХ століття було б набагато біднішим, — Петро Павлович Кравченко.
У 1929 році він уже мав у Обухові власне фотоательє. Пізніше працював для газет, а під час війни був військовим кореспондентом. Його архів зберігся лише частково — у місцевому музеї та сімейних альбомах обухівців. Науковиця Оксана Юркова спеціально звертала увагу на Кравченка під час проєкту з пошуку візуальних свідчень доби Голодомору: його знімки цінні тим, що це не тільки студійні портрети, а й фотографії людей у звичному середовищі, на вулицях і в полях.
Один із таких знімків — родина Гитунів в Обухові 1929 року. Сьогодні оригінал зберігається в Обухівському історико-краєзнавчому музеї, а цифрову копію опублікував проєкт Інституту історії України.
У твоєму архіві Кравченка значно більше. Там є портрети, групові світлини, господарські сцени, старий центр, хати, бочки, пасіки, будівлі, люди різного віку. І саме така серія важливіша за одну «красиву стару фотографію». Кравченко фактично створив паралельний архів Обухова.
Офіційний документ розповідає, коли було створено район або колгосп. Фото Кравченка показує, як виглядала людина, яка жила всередині цієї адміністративної конструкції. Статистика повідомляє про населення, а фотографія показує одяг, подвір’я, паркани, інструменти, дерева, ширину дороги, спосіб тримати дитину на руках.
Чайковський у матеріалі «Кравченко — фотограф з Обухова» слушно звертає увагу на ще одну обставину: для локальної історії сімейні альбоми можуть виявитися не менш важливим архівом, ніж державні сховища. Значна частина Кравченкової спадщини саме так і повертається — фотографія за фотографією, від однієї обухівської родини до іншої.
Але фотографії кінця 1920-х фіксують Обухів буквально напередодні однієї з найбільших катастроф його ХХ століття.
Голодомор 1932–1933 років охопив Обухівщину. У виданні Національного музею Голодомору про Київську область наведено дані, за якими перед голодом в Обухові налічувалося близько 1100 дворів і 9300 мешканців; у цьому ж виданні йдеться приблизно про дві тисячі померлих від голоду. Для частини загиблих встановлені імена. Ці цифри походять із регіональних досліджень і усних свідчень, тому їх слід читати саме як зафіксовану в цьому корпусі джерел оцінку, а не як остаточно завершений демографічний підрахунок.
Музей Голодомору також наводить характерну для місцевої пам’яті деталь: до голоду в Обухові було три кладовища, а під час масової смертності стихійних місць поховання стало значно більше. У 2008 році на околиці міста спорудили меморіальний комплекс пам’яті жертв Голодомору.
Для локальної історії важливо не звести цю катастрофу лише до цифри загиблих. Голод і колективізація ламали середовище, яке трималося на родинному господарстві, ремеслі, приватній торгівлі й передачі навичок від покоління до покоління. Саме тут стає зрозумілим, чому деякі традиції, які на початку століття здавалися абсолютно буденними, через тридцять років доводилося вже спеціально записувати етнографам. Старий Обухів не просто «модернізувався». Частина його соціальної пам’яті була фізично втрачена разом із людьми.
І все ж гончарство вижило навіть після 1930-х. Матеріали Лесі Данченко з твого архіву дозволяють простежити майже фінальну фазу традиційного обухівського промислу. До Другої світової війни при місцевому колгоспі існував керамічний цех. У 1944 році організували керамічний цех промкомбінату. 1951 року його ліквідували. Ще певний час окремі майстри могли працювати за патентами, але наприкінці 1950-х ця форма промислу фактично зникає.
Виходить парадоксальна картина. Обухівське гончарство пережило імперію, революцію, громадянську війну, колективізацію, Голодомор і німецьку окупацію — але в другій половині ХХ століття як масова місцева економічна практика майже зникло.
Його уламки встигли зафіксувати етнографи. Леся Данченко працювала з керамікою Середнього Подніпров’я у 1960–1970-х роках. Іван Гончар приблизно в той самий час записував відомості про обухівських гончарів. А вже сучасний Чайковський зіставляє ці записи з фотографіями, картами, музейними предметами та усними спогадами.
Це хороший приклад того, як має працювати локальна історія: не оголошувати будь-який сучасний горщик «продовженням тисячолітньої традиції», а встановлювати конкретних майстрів, місця видобутку глини, технології, горни, торгові маршрути та момент зникнення промислу.
Наступний розрив — Друга світова війна.
Тут є особливо цікавий тип джерела — окупаційна преса, зокрема матеріали «Нового українського слова» і «Васильківських вістей». Це джерела, які важливо читати не як нейтральний опис життя, а як частину пропагандистського середовища окупації.
Мирослав Чайковський окремо аналізував один із таких текстів про «новий Обухів». У ньому окупаційна дійсність подавалася мовою відродження господарства та «звільнення». Порівняння такого тексту з іншими документами показує, наскільки сильно пропагандистська картинка могла відрізнятися від реальності.
Одним із найтяжчих документованих злочинів на Обухівщині стало масове вбивство ромів. Зведення документів про переслідування ромів під час нацистської окупації фіксує: у серпні 1942 року в Обухові було вбито близько 250 ромів. Виконавцями в таблиці названі німецька жандармерія та місцева допоміжна поліція.
У матеріалах, які ти завантажив, картина докладніша: людей утримували в Обухівській поліції, а потім вивезли в урочище Забара і розстріляли біля силосної ями колгоспу «9 Січня». Серед убитих були чоловіки, жінки й діти. Автори дослідження окремо звертають увагу, що йшлося про осілих ромів, які працювали в колгоспах, — отже, спосіб життя не рятував від переслідування за етнічною ознакою.
Водночас окупаційний політичний простір був складнішим за схему «німці — радянські партизани». У регіоні діяли й структури ОУН. Історик Олексій Гончаренко у статті «Реакція української інтелігенції на Голокост: моделі ситуативної поведінки» згадує, що в Обухові у серпні 1942 року обговорювалася зміна орієнтації місцевих членів організації з ОУН(б) на ОУН(м). Сам автор при цьому застерігає від перебільшення реального впливу організації в регіоні.
Ця маленька деталь важлива не для того, щоб перетворювати локальну історію на чергову ідеологічну суперечку, а навпаки — щоб показати складність окупаційного суспільства. Поряд існували окупаційні установи, допоміжна поліція, радянське підпілля, партизани, українські націоналістичні групи, звичайні селяни, які намагалися вижити, і люди, що рятували або переслідували своїх сусідів. Один ярлик цього різноманіття не пояснює.
Окремий великий блок у твоєму архіві — роботи Людмили Рибченко про радянські мобілізації 1943 року. Це один із найсильніших локальних сюжетів у всьому масиві.
Після повернення радянської влади чоловіків із щойно звільнених населених пунктів негайно мобілізували до Червоної армії. Рибченко дослідила кілька сотень документів Обухівського військкомату і показала, як частину місцевих поповнень кидали в бій практично відразу після мобілізації. Її академічна стаття «Радянські військові мобілізації 1943 року. Київська область, Обухівський район» опублікована Інститутом історії України НАН України.
Особливо страшною була ситуація наприкінці грудня 1943 року під Германівкою, Германівською Слобідкою, Семенівкою та сусідніми селами.
За документами, які аналізує Рибченко, частину чоловіків мобілізували буквально за день-два до їхньої загибелі. Деякі родини самі знаходили тіла й ховали загиблих удома, в Обухові. У довідках сільради збереглися імена людей, чиє перебування у війську вимірювалося днями.
За наведеними Людмилою Рибченко даними Книги пам’яті, лише у грудні 1943 року в цих боях загинули 109 мобілізованих жителів Обухова, а протягом грудня 1943 — лютого 1944 року — 254. Ці цифри важливо подавати саме як результат її аналізу конкретного документального фонду.
Цей епізод різко змінює звичну локальну меморіальну оптику. Війна для Обухова — це не лише дата звільнення і пам’ятник переможцям. Це ще й чоловік, якого вчора мобілізували в його селі, сьогодні відправили до сусідньої Германівки, а завтра його мати повезла тіло назад на обухівське кладовище.
Якщо подивитися на фотографії Кравченка кінця 1940-х і 1950-х, можна побачити дивну річ: війна закінчилася, радянська система давно утвердилася, а просторово Обухів ще дуже схожий на довоєнне містечко.
Фотографія центру 1948 року з архіву родини Кравченка показує низьку забудову, старі дороги й масштаб простору, який сьогодні майже неможливо впізнати. Чайковський перетворив атрибуцію такого кадру на маленьке колективне дослідження — через зіставлення будинків, спогадів мешканців і топографії. Це й є один із принципів його «Мідгарду»: фотографія повинна повернутися на місцевість.
Ще виразніші світлини 1950-х. Центральний сквер із пам’ятником, райспоживспілка, крамниці, школа, стара аптека — радянська символіка вже повністю присутня, але фізична структура міста залишається невисотною і майже сільською.
Саме тоді старий Обухів починають перебудовувати. У 1958 році його віднесли до категорії селищ міського типу, а великий адміністративний стрибок відбувся 8 грудня 1966 року, коли Обухівський район був відновлений із центром у селищі Обухів. До нього передали Українську, Трипільську, Витачівську, Халеп’янську, Козинську та низку інших рад із сусідніх районів. Цю конфігурацію докладно фіксує академічно-архівний довідник про адміністративний поділ Київщини.
Виникає той територіальний каркас, із яким Обухів проживе наступні десятиліття.
У середині 1960-х старий ремісничий і етнографічний Обухів ще був живий — але вже швидко зникав. І саме в цей момент сюди приїздить Іван Гончар.
У фондах Національного центру народної культури зберігаються його польові записи «Переяслав — Обухів 1965–66 рр. Чоповичі», а також пізніші записи 1978–1979 років. Чайковський у матеріалі «Іван Гончар — перший серед рівних» систематично вводить їх до локального обігу й називає Гончара одним із чотирьох ключових етнографів Обухівщини поруч із Марією Новицькою, Лесею Данченко та Олександром Найденом.
Гончар записував не «велику історію», а те, що могло зникнути непоміченим: відомості про останній млин, гончарів, місцевий одяг, рушники, лірників, печеру біля Обухова, Андрія Малишка.
І саме тому його матеріали сьогодні такі важливі. Етнограф приїхав фактично в останній момент, коли ще можна було запитати людей, які пам’ятали дореволюційний світ або виросли безпосередньо в ньому.
Приклад із рушниками особливо показовий.
Сьогодні найбільш відомим став так званий обухівський шитий рушник. Але музейна база дозволяє відділити реальні предмети від пізнішої міфологізації. У колекції Музею Івана Гончара справді є вишиті рушники, створені в Обухові наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття; один із них датований початком ХХ століття і був виявлений в Обухові 1969 року.
Проте польові записи Гончара, які аналізує Чайковський, показують ширшу картину: в Обухові не лише вишивали, а й ткали рушники; до виробництва могли бути залучені і жінки, і чоловіки; до середини ХХ століття ця практика вже різко занепадала.
Це важлива поправка до сучасної «брендизації» ремесла. Історична культура майже ніколи не складається з одного канонічного орнаменту, одного «правильного» рушника або однієї майстрині. Вона є мережею виробників, технологій, матеріалів і побутових функцій.
Чайковський саме тому наполягає, що відродження техніки треба відділяти від вигадування історії там, де польові й архівні дані її поки не підтверджують. У його тексті про обухівський рушник і записи Івана Гончара ця проблема сформульована особливо чітко.
Поки Гончар фіксував залишки старого Обухова, буквально поруч починався найбільший інфраструктурний проєкт в історії цього мікрорегіону.
Будівництво Трипільської ДРЕС розпочалося 1963 року. Перший енергоблок прийняли в промислову експлуатацію наприкінці 1969-го, останній, шостий, — 1972 року. Це підтверджує офіційна історія Трипільської ТЕС «Центренерго».
Але для Обухова важливе не лише те, що на Дніпрі з’явилася велика електростанція. Її будівництво фізично змінило землю між Обуховом, Стугною і Дніпром.
У книжці «Первопроходцы» описано, як перша група будівельників отримала завдання прокласти дорогу від Обухова до майданчика майбутньої ДРЕС. Під так званою Обухівською горою встановили земснаряд. На місці струмка виникла велика водойма, а пісок трубопроводом перекачували на будівельний майданчик.
Цей опис використав Чайковський у матеріалі «Будинки культури в Обухові і Українці: брати-близнюки епохи великого будівництва».
У самій Українці процес був ще масштабнішим. Пагорби розмивали гідромоніторами, пісок намивали на заболочену заплаву, а гирло Стугни врешті перенесли. Паралельно з електростанцією будувалося фактично нове місто-супутник. «Центренерго» прямо пов’язує появу міської інфраструктури Українки — житла, шкіл, лікарні — зі спорудженням ТЕС.
У літературі цей процес показаний зсередини. У Володимира Яворівського старе село Українка — це ще низькі хати, Дніпро, стара пристань, заболочена місцевість і Стугна у старому руслі. У спогадах і виробничій історії будівництва наступна картина вже зовсім інша: земснаряди, автомобілі, бетон, гуртожитки, багатоповерхівки, енергетики. Між цими двома картинками пройшло буквально кілька років.
Тому історію Українки ХХ століття складно відокремити від історії Трипільської ТЕС. Місто виникало не шляхом повільного розростання старого села, а як частина великого промислово-енергетичного проєкту. Стара забудова й ландшафт частково поступилися будмайданчикам, новому руслу Стугни, транспортній інфраструктурі й багатоповерховому житлу.
Це майже лабораторний приклад радянського модернізму: спочатку визначають місце великого підприємства, а потім навколо нього проєктують новий міський спосіб життя.
У 1979 році Обухів та Українка одночасно отримали статус міст. Відповідний указ Президії Верховної Ради УРСР датований 19 листопада 1979 року; це зафіксовано в довіднику адміністративного устрою Київщини. Для Обухова цей статус також підтверджує сучасна офіційна інформація міської ради.
Символічно це виглядає майже занадто красиво: старий Обухів і новонароджена Українка формально стають містами одного року. Але їхня природа була різною. Обухів ріс із давнього містечка. Українка — з великого будівництва другої половини ХХ століття.
ТЕС виявилася тільки початком.
У 1970–1980-х у заплаві Стугни формується Трипільський промисловий вузол. За даними Обухівської міської ради, він зайняв приблизно 244 гектари території колишніх земель радгоспу «Обухівський» та Трипільського колгоспу «Придніпровський». Майданчик підняли на три-чотири метри намитим піском; гирло Стугни перенесли до північно-східної околиці Українки.
Один за одним з’являються великі підприємства: завод силікатних стінових матеріалів, Київський картонно-паперовий комбінат, завод вентиляційних виробів, Трипільський біохімічний завод. І саме тут остаточно змінюється роль Обухова.
Протягом попередніх століть його економіка стояла на землеробстві, ярмарку, ремеслі й обслуговуванні навколишніх сіл. Відтепер місто стає частиною промислової агломерації.
Найважливішим підприємством став Київський картонно-паперовий комбінат. Будівництво почалося 1977 року одночасно з житловим мікрорайоном. Перший картон отримали 4 лютого 1982 року, а 30 березня запрацював перший пусковий комплекс. 1983 року підприємство вже почало експортні поставки, а 1987-го випустило перший туалетний папір.
Офіційні містобудівні матеріали прямо датують основну хвилю розвитку сучасного Обухова другою половиною 1970-х — початком 1980-х років, пов’язуючи її саме з будівництвом підприємств промислового вузла.
Цю трансформацію особливо цікаво читати не за заводською статистикою, а на карті. Мікрорайон Піщана — один із найкращих прикладів.
Ще у 1963 році тут стояв тимчасовий будівельний пункт у вагоні. Саме звідси починалася дорога до майбутньої ТЕС. Земснаряд створив водойму, забираючи пісок для будівництва. Пізніше район забудували.
Схожий процес відбувався в Українці: піщаний пагорб на місці майбутнього будинку культури розмили, а пісок пішов на спорудження ДРЕС.
Чайковський назвав обухівський та український будинки культури «братами-близнюками епохи великого будівництва» не стільки через архітектуру, скільки через спільну передісторію ландшафту: гора — пісок — гідромеханізація — вирівняний майданчик — нова радянська забудова.
Тобто навіть сучасні обухівські озера, схили й мікрорайони можуть бути не «природним тлом», а продуктом промислової історії ХХ століття. Це дуже важливо для локального туризму. Бо промислове минуле можна читати не лише за заводською прохідною. Воно буквально записане в рельєфі.
Найдивніше, що індустріалізація не одразу стерла попередній Обухів. У масиві фотографій другої половини ХХ століття — хати в районі Хуторів, старі сади, вози, коні, пасіки, сільськогосподарська праця.
Чайковський показує на прикладі однієї хати на сучасній вулиці Піщаній, що традиційна низька забудова доживала там до 1980-х років, поки її не поглинула нова забудова.
І саме тому 1960–1980-ті не варто описувати просто формулою «село стало містом». Правильніше говорити про одночасне існування кількох Обуховів.
Був адміністративний районний центр. Був старий Обухів із хатами, городами і кутками, назви яких ішли ще з ХІХ століття. Був новий Обухів будівельників і промисловців. Була Українка енергетиків. Був Трипільський промисловий вузол. І між ними продовжували ходити старі дороги.
Саме тому Кравченко, Данченко та Гончар у цій історії не другорядні краєзнавчі персонажі. Вони документували момент зникнення старого світу.
Кравченко фотографував його зсередини. Данченко записувала останніх носіїв гончарської традиції. Гончар збирав рушники, одяг і польові свідчення. Олександр Найден у 1970-х фіксував народні іграшки Обухівщини, зокрема ляльки Кіри Кононенко з Германівки.
А через кілька десятиліть виявилося, що саме ці роботи є чи не єдиним способом відповісти на прості питання: як виглядав обухівський глечик, хто ткав рушники, що стояло на місці багатоповерхівки, як виглядала хата на Хуторах.
І тут ХХ століття дає дуже повчальний урок. Традиція не обов’язково зникає тоді, коли її забороняють. Іноді вона зникає просто тому, що змінюється економіка, технологія й спосіб життя.
Гончарний горн стає непотрібним, коли посуд виробляє фабрика. Ткацький верстат — коли рушник можна купити. Кінь — коли з’являється вантажівка. Вітряк — коли зерно переробляє промисловий млин. А через покоління все це вже називають «традиційною культурою» і намагаються реконструювати.
Поруч із занепадом обухівського гончарства твій архів показує дуже цікавий контраст — Васильків.
Там керамічну традицію не просто зберегли в приватних майстернях, а перевели в індустріальну художню систему. Васильківський майоліковий завод став одним із головних українських центрів художньої майоліки; в середині 1950-х він пережив масштабну реконструкцію, а його вироби експонувалися на міжнародних виставках. Васильківський завод входить до переліку провідних підприємств української художньої майоліки в «Енциклопедії сучасної України».
Це цікавий контрфактичний сюжет для Обухова. Теоретично його давній гончарний кластер теж міг перетворитися на професійний художньо-промисловий центр. Але цього не сталося. Традиція розсипалася, а пам’ять про неї збереглася переважно в музейних колекціях, етнографічних записах і прізвищах майстрів.
Васильків отримав бренд майоліки. Обухів отримав пам’ять про гончарство, яку тепер доводиться буквально збирати по шматках.
19 листопада 1979 року селища міського типу Обухів та Українка були віднесені до категорії міст.
З погляду паперів — одна дата. З погляду історії — підсумок довгого процесу.
Обухів став містом не тому, що одного дня змінив табличку. Він уже був втягнутий у великий промисловий вузол, навколо будувалися заводи й житло, різко змінювався склад населення, з’являлися нові професії й нова міська культура.
Саме в цей період старі назви набувають нового значення. «Піщана» вже не просто географічний опис ґрунту чи урочища, а мікрорайон. «Школа» — частина міської топоніміки. «Хутори» — вже не справжні хутори, а пам’ять про попередню структуру поселення. Старий ландшафт продовжує жити у назвах тоді, коли самого ландшафту вже майже немає.
До 1980-х Обухів уже має майже всі ознаки сучасного міста. Промисловість стає головним фактором його розвитку. Будуються житлові квартали, дороги, соціальна інфраструктура. Старий центр перебудовується. Земельні ділянки, де ще недавно стояли хати й росли городи, стають міською територією.
Але фотографії з твого архіву створюють цікаву альтернативу офіційним альбомам «соціалістичного будівництва». На них місто не виглядає завершеним.
Ось новобудова — а поряд стара хата. Ось асфальт — а трохи далі кінь. Ось завод — і пасіка. Ось багатоповерхівка — і город.
Тому Обухів ХХ століття краще розуміти не як послідовність «село → селище → місто», а як нашарування. Новий шар виникав поверх попереднього, але довго не міг його повністю поглинути.
Розпад СРСР знову поставив Обухів на межу зміни системи.
На відміну від багатьох невеликих промислових міст, Обухів не втратив повністю своєї виробничої бази. Київський картонно-паперовий комбінат пережив трансформацію і продовжив розвиватися; міська офіційна історія фіксує нові технологічні лінії вже в другій половині 1990-х.
Але простір міста почав змінюватися знову. Наприклад, Палац культури на Піщаній, який часто сприймається як типова радянська споруда, був відкритий лише наприкінці 1992 року. Це дуже символічний об’єкт: задуманий і розпочатий у старій системі, він увійшов у життя міста вже в незалежній Україні. Такі будівлі буквально стоять на межі епох.
І тут знову варто повернутися до Мирослава Чайковського. Для ХХ століття його концепція «Мідгарду» працює, можливо, навіть краще, ніж для давніших епох.
Адже більшість ключових подій цього часу неможливо зрозуміти в межах одного Обухова. Трипільська ТЕС стоїть біля Українки, але для неї добували пісок біля Обухова. Українка виникає як місто енергетиків, але її дороги й будівельна інфраструктура проходять через Обухів. Промисловий вузол лежить між старими поселеннями й фізично змінює Стугну. Гончарі Обухова продають посуд у Трипіллі. Фотограф іде з Обухова в довколишні села. Іван Гончар записує один маршрут як Переяслав — Обухів, але всередині нього опиняються Старі й Нові Безрадичі, Трипілля, Витачів.
Тобто історичний герой тут — не тільки місто. Ним є простір між містами й селами.
Саме це Чайковський пропонує перетворити на основу локального туризму. В його матеріалі «Дорога Обухів—Трипілля як туристичний маршрут» дорога розглядається як вісь, на яку можна «нанизати» археологічні пам’ятки, кургани, старі села, промислові об’єкти, меморіали, радянську інфраструктуру й природний ландшафт.
І для ХХ століття ця ідея особливо продуктивна.
Обухів не має компактного «старого міста», де достатньо поставити двадцять табличок і провести екскурсію від храму до ратуші. Його історія розмазана по ландшафту.
Тому маршрут ХХ століття має бути не «пам’ятники радянської доби», а історія трансформації простору.
І тоді дуже добре стає видно головну історію ХХ століття. Людина буквально їде дорогою від світу гончарного горна до світу турбіни.
Окремим маршрутом може бути візуальний Обухів.
Береться фотографія Кравченка 1929, 1948 або 1950-х років — і шукається точка, де стояв фотограф. Береться польовий запис Гончара — і встановлюється будинок, куток, майстер або місце знахідки. Старий кадр накладається на сучасний.
Тут не потрібні реконструйовані «козацькі села» й вигадані легенди. Саме місто стає експозицією.
Для цього вже є величезний матеріал: родинні фото, музейні колекції, записи Гончара, матеріали Данченко, архів Кравченка, книги про будівництво Українки, офіційні документи. Потрібна тільки нормальна прив’язка до карти.
Це, власне, одна з найсильніших ідей «Мідгарду» — перетворити краєзнавство на просторову практику, коли історію не лише читають, а проходять ногами.
Є певна іронія в тому, що ми легко говоримо про «культурний шар» скіфів, слов’ян чи Київської Русі, але майже не помічаємо культурного шару ХХ століття.
А він навколо нас.
Піщане озеро — документ будівництва електростанції. Старий фундамент під багатоповерхівкою — документ знищеного хутора. Шматок кераміки на городі — залишок обухівського гончарства. Рушник у бабусиній скрині — частина виробничої культури, яку не встигли нормально описати етнографи. Сімейна фотографія — документ міського простору. Заводський корпус — пам’ятка індустріалізації. Навіть перенесене русло Стугни є історичним артефактом.
І якщо дивитися на ХХ століття саме так, стає зрозуміло, чому воно не менш цікаве за археологію.
На початку ХХ століття Обухів був містечком гончарів, землеробів, торговців і ремісників.
Наприкінці — містом паперовиків, будівельників, енергетиків, інженерів та працівників великого промислового вузла.
Між цими двома світами лежить не плавна модернізація, а серія різких розривів.
Революція змінила політичну систему. Реформа 1923 року зробила Обухів районним центром. Колективізація перебудувала економіку села. Голодомор знищив тисячі життів і розірвав передачу локальних традицій. Війна принесла окупацію, масові вбивства і нові величезні людські втрати. Після війни традиційні ремесла ще ненадовго ожили, але зрештою поступилися промисловому виробництву.
У 1960-х почалося будівництво Трипільської ТЕС і Українки — і вперше змінилося не лише суспільство, а сама фізична географія місцевості. У 1970–1980-х промвузол і Київський картонно-паперовий комбінат остаточно перетворили Обухів на місто.
Але старий світ не зник безслідно. Його встиг сфотографувати Петро Кравченко. Його гончарів записала Леся Данченко. Його рушники, строї, млини й людей шукав Іван Гончар. Його фрагменти залишилися в родинних архівах. А сьогодні Мирослав Чайковський намагається знову скласти ці уламки в одну карту — те, що в рамках свого проєкту називає «Мідгардом».
І саме ХХ століття найкраще показує сенс такого підходу. Бо Обухів неможливо зрозуміти окремо від Трипілля. Трипілля — окремо від Дніпра. Українку — окремо від ТЕС. ТЕС — окремо від піску, який качали з-під Обухова. Промислову зону — окремо від Стугни, русло якої змінили для її будівництва. А сучасне місто — окремо від старих Хуторів, гончарів, пасічників, фотографів і хат, поверх яких воно виросло.
Тому головною пам’яткою Обухова ХХ століття є, можливо, не якась одна споруда. Нею є сам ландшафт — місто і його «Мідгард», у якому старі дороги, фотографії, озера, заводи, рушники, покинуті глинища й нові квартали досі розповідають одну й ту саму історію.
