Джерело: Тетяна Семещенко
Снопики очерету чи кукурудзиння щільно виставляли біля стін, а простір між ними заповнювали сухим листям, соломою чи отавою — травою після другого укосу. Така «шуба» добре зберігала тепло, хоча мала й недолік — у ній заводилися миші. Двері утеплювали солом’яними «матками», щоб запобігти втратам тепла.
Навесні загату розбирали: хати білили, обмазували червоною глиною, а очерет зберігали до наступної зими. Снопики могли служити понад десять років, адже очерет завдяки порожнистим трубчастим стеблам міцний, не вбирає вологу і добре утримує тепло.
Старожили пригадують, що очеретяну одежу для хат називали ще «обстановкою». Діти навіть брали участь у процесі, втоптуючи отаву між стінами та огорожею. Окрім тепла для осель, сіно та отава взимку слугували кормом для худоби й навіть зайців.
Цю традицію передавали з покоління в покоління. Подекуди українці й сьогодні використовують очеретяні «килими» для утеплення будинків.
На фото, що збереглися: хата в Миронівці 1951 року, оселя в тому ж селі наприкінці 1950-х та сучасний приклад утеплення на Хмельниччині.
