Джерело: phys.org, переклад: Мирослав Чайковський
Археологи проаналізували ритуальні простори та монументальні споруди по всій Полінезії, поставивши під сумнів уявлення про те, що Рапа-Нуї (острів Пасхи) розвивався в ізоляції після початкового заселення.
Перші мешканці Полінезії заселили острови у напрямку із заходу на схід — від Тонги і Самоа до центральної Східної Полінезії, а звідти — до віддалених земель, таких як Гаваї, Рапа-Нуї та Аотеароа (Нова Зеландія).
Після цієї хвилі колонізації вважалося, що острови Східної Полінезії, особливо віддалений Рапа-Нуї, залишилися ізольованими від решти Тихоокеанського регіону. Однак, попри віддаленість, подібні ритуальні практики та монументальні споруди спостерігалися у багатьох частинах Східної Полінезії.
Одним із таких прикладів є спорудження марае — прямокутних відкритих майданчиків, що служили спільними ритуальними просторами і в деяких місцях залишаються священними донині. З часом вони еволюціонували на різних островах: на Рапа-Нуї на платформах марае з’явилися знамениті статуї моаї.
Для переосмислення поширення і розвитку ритуальних форм вираження у регіоні професори Пауль Валлін та Хелене Мартінссон-Валлін з Уппсальського університету порівняли археологічні дані та радіовуглецеве датування поселень, ритуальних просторів і пам’яток по всій Східній Полінезії. Результати опубліковані в журналі Antiquity.
«Міграційний процес із центральних регіонів Західної Полінезії, таких як Тонга та Самоа, до Східної Полінезії не ставиться під сумнів», — зазначають автори. — «Однак статична модель колонізації із заходу на схід та припущення, що Рапа-Нуї був заселений лише один раз і розвивався ізольовано, тепер піддається переосмисленню».
Дослідники виявили три окремі фази ритуальної активності у Східній Полінезії:
Перша фаза відповідає початковій експансії із заходу на схід, коли ритуальна діяльність зосереджувалася на похованнях та святкуваннях. Такі місця позначались вертикально встановленими каменями. Вони виникали в межах сталих мереж контактів між островами.
Друга фаза супроводжувалась матеріалізацією ритуалу через спорудження марае. Радіовуглецеве датування вказує, що ідея створення видимих ритуальних місць могла виникнути саме на Рапа-Нуї, а згодом поширитися назад на захід у центральну Східну Полінезію завдяки вже наявним мережам обміну.
Третя фаза ознаменувала період зростаючої ізоляції, що призвела до внутрішніх змін. У таких суспільствах, як Рапа-Нуї, Таїті чи Гаваї, незалежно виникали ієрархічні соціальні структури, що проявлялися у створенні величезних монументальних споруд — як символів влади.
«Найважливіший висновок полягає в тому, що за даними радіовуглецевого датування ми спостерігаємо початкове поширення ритуальних ідей із заходу на схід», — зазначає професор Валлін. — «Однак комплексні єдині ритуальні простори типу марае демонструють раніші дати саме на сході».
Загалом, хоча дослідження не заперечує заселення Полінезії із заходу на схід, воно показує, що подальший розвиток ритуальних практик був набагато складнішим, ніж вважалося раніше.
Це свідчить про наявність розвинених мереж взаємодії між островами, в яких нові ідеї поширювалися також із сходу на захід.
«Ця робота ставить під сумнів загальноприйняті уявлення про розвиток ритуальних храмових комплексів у Східній Полінезії», — підсумовує професор Валлін. — «Зокрема, виявлено складніший сценарій: спершу ідеї поширювались із заходу на схід, а згодом — із Рапа-Нуї — у зворотному напрямку».
