Проте мало кому відомо, завдяки кому і за яких обставин були встановлені побратимські відносини. Нам вдалося віднайти людину, яка була в самому епіцентрі подій. Ірина Володимирівна Лісовська, – киянка, доцент Київського політехнічного університету, в якому викладає на хімічному факультеті. Ми поговорили з панею Іриною в її робочому кабінеті про історію встановлення побратимських відносин між Обуховом та Радебойлем. Розмову провів Роберт Хорольський, член Правління ГО «Асоціація розвитку Обухівщини».
– Пані Ірино, коли і як все почалося?
– Встановлення побратимства між Радебойлем та Обуховом мало давню передісторію.
У 1967 році, коли я навчалася у першому класі середньої школи в Києві. У цей час мій тато, Лісовський Володимир Семенович, навчався на першому курсі аспірантури гірничого факультету Київського політехнічного інституту. Він готувався складати іспит з німецької мови. І щоб краще її опанувати, вирішив виписувати журнал «Ноє Берлініше Ілюстрієрте», який видавався у колишній Німецькій Демократичній Республіці (НДР).
Перечитуючи один з його номерів, він наштовхнувся на пропозицію від школярів колишньої НДР до школярів колишнього Радянського Союзу вести листування і дружити. Мій тато покликав мене і сказав: «Іра, давай відправимо туди нашу адресу». Я трошки злякалася: «Тато, я ж не знаю мови… Як же я буду листуватися?». Він пообіцяв: «Я буду тобі допомагати; і, головне, таким чином ти будеш вивчати мову». І він відправив туди нашу адресу…
Обкладинка одного з номерів журналу «Neue Berlinische Illustrierte» (NBI) за 1970 рік.
– І, як можна здогадатися, на нього хтось відгукнувся…
– Так, перший лист прийшов від хлопчика з міста Радебойля. Його звали Хельге Філіпп. Після цього мені надійшло ще десь півтора десятка листів. Але листуватися я стала саме з цим хлопчиком, а також з дівчинкою, лист якої прийшов другим.
На цей момент я вчилася вже в другому класі. Звичайно, тато мені допомагав – і перекласти лист, що приходив, і написати мій лист у відповідь.
Через деякий час стало зрозуміло, що цьому хлопчику також допомагає його тато. Тобто, для наших батьків – і мого тата, і для Ґюнтера Філіппа (Günter Philipp), батька Хельге, – з часом стало зрозуміло, що листуються не діти, а вони самі.
Місто Радебойль, що налічує 34 тис. мешканців, розташоване на сході Німеччини, за 12 км від м. Дрездена, столиці федеральної землі Саксонія.
– Думаю, для багатьох батьків знайома ситуація.
– І оскільки обом нашим батькам це було цікаво, хтось із них написав першим, і через деякий час вони вже листувалися між. Зрештою, це листування між родинами вилилося в те, що в 1970 році на запрошення моїх батьків родина Ґюнтера Філіппа (він, його дружина Інґрід і син Хельге) приїхали до нас в Київ у гості. Вони побули в Києві, з’їздили в Крим, – і їм все страшенно сподобалося.
А вже в 1971 році на їхнє запрошення наша родина – тато, мама і я – на нашому автомобілі їздили до них у Радебойль.
– Складно було організувати поїздку? У ті часи, як відомо, закордонні поїздки громадян серйозно контролювалися державою.
– Так, можна собі лише уявити: 1971 рік, Радянський Союз… Щоб поїхати за кордон в гості до іншої родини на своєму автомобілі, а не в складі туристичної групи, – це потребувало просто колосальних зусиль. Батько багато разів відвідував різні кабінети, в яких отримувалися дозволи. Він все це витримав, і під час літніх канікул ми поїхали.
Звичайно, що все це було надзвичайно цікаво, бо це була не стандартна туристична поїздка. Це був дійсно візит до родини. Так я і мої батьки уперше відвідали Радебойль.
Далі ця дружба продовжувалася. На жаль, на якийсь час спілкування було призупинене із-за серйозної хвороби дружини Ґюнтера, але потім комунікація відновилася.
– І як я розумію, воно зрештою призвело до появи в цій історії Обухова?
– Ґюнтер був надзвичайно діяльною людиною. У часи НДР він працював головним економістом на підприємствах у Дрездені, які були добре відомі багатьом людям у Радянському Союзі, оскільки вони випускали фотоапарати «Praktica» і друкарські машинки «Robotron».
Після об’єднання Німеччини у жовтні 1990 року попит на цю продукцію поступово зник, і підприємства просто закрили. Оскільки Ґюнтер звільнився з доволі високої посади, то отримав право на достойну пенсію, хоча на початку 1990-х він ще не досяг пенсійного віку.
Він вирішив присвятити себе розвитку свого міста Радебойль, і висунув свою кандидатуру від Партії демократичного соціалізму (ПДС) на виборах до міської ради. І оскільки він був не байдужою, активною людиною і родом з Радебойля, то багато людей його знали і проголосували за нього. Потім він неодноразово переобирався, був депутатом до 2014 року. Він очолював фракцію своєї партії у міській раді.
– Отже, Ґюнтер Філіпп стає депутатом міської ради, а на сході європейського континенту Україна стає незалежною державою.
– У цей час він дуже часто приїздив до нас в гості в Київ. Одного разу він приїхав до нас з конкретною метою – виконати завдання від тодішнього мера Радебойля Волькмара Кунце (Volkmar Kunze). Не просто з’їздити в гості, а об’їхати околиці Києва, придивитися до невеликих, цікавих міст, з яким Радебойль міг би встановити партнерські відносини. Це мало бути місто, розташоване недалеко від Києва, оскільки сам Радебойль знаходиться поруч із Дрезденом.
Др. Волькмар Кунце, мер Радебойля у 1994-2001 роках, який ініціював встановлення побратимських відносини з Обуховом.
– У якому році відбувся цей візит?
– Це був 1996 або 1997 рік. Ґюнтер разом з моїм батьком, на нашому автомобілі, методично об’їхали околиці Києва, – Ірпінь, Вишгород і Обухів. Вони заходили в міські ради, знайомилися, розказували про мету візиту. Таким чином були встановлені перші контакти.
– А чому було обрано саме Обухів?
– Ґюнтер повернувся до Німеччини, доповів отриману інформацію меру В.Кунце, який майже миттєво ухвалив рішення їхати до України знайомитися з керівництвом двох міст – Вишгорода і Обухова. У цей час мером Обухова був Олексій Олексійович Нога.
Оскільки в цей час мій батько був дуже завантажений по роботі, то я супроводжувала Волькмара Кунце і Ґюнтера Філіппа в якості перекладача. Хоча я не є фаховим перекладачем, але на той час я вже непогано вивчила німецьку, як того і хотів мій батько.
Після цього візиту і знайомства для Волькмара особисто було зрозуміло, що йому більше сподобався Обухів, ніж Вишгород.
– Чим же сподобався Обухів?
– Прийоми, які були надані німецькій делегації в обох містах, навіть не можна порівняти. Стало зрозуміло, що керівництво Вишгорода не дуже зацікавлене у пропозиції німців.
Після цього мер Кунце доповів про ситуацію міській раді Радебойля. І вони прийняли рішення, що для остаточного вивчення питання необхідно обмінятися візитами делегацій з Обуховом.
Аж тут раптом трапляється форс-мажор: навесні 1998 року обухівським міським головою обирають Володимира Олександровича Мельника. Я точно знаю, що у німецької сторони виникли побоювання, чи не призведе зміна влади до перегляду позиції щодо встановлення партнерських відносин з Радебойлем.
Але виявилося, що Володимир Олександрович дуже загорівся цим проектом і надавав йому всіляку підтримку: і поїздці обухівської делегації до Радебойля, і прийому німецької делегації в Обухові. Я знову допомагала цій роботі у ролі перекладача. Мій батько на цей момент вже відійшов від участі в цьому проекті, переклавши на мене супровід Ґюнтера під час його візитів до України.
Обухівська делегація під час ознайомчого візиту до Радебойля (Берлін, 1998 рік). Зліва на право: О.М. Мельник, міський голова Обухова; І.В. Лісовська, перекладач. Крайній справа: Ґюнтер Філіпп, депутат міської ради Радебойля.
Під час ознайомчого візиту делегації міста Радебойля до Обухова (1998 рік). Від правого краю: Володимир Мельник, др. Пільц, Ґюнтер Філіпп, Волькмар Кунце. Ірина Лісовська (четверта зліва), Віктор Рогоза (крайній зліва).
– Як були встановлені офіційні побратимські відносини між обома містами?
– За результатами цих двох ознайомчих поїздок процес перейшов на суто офіційний рівень, до підготовки договору про партнерство міст підключилися відповідні фахівці органів влади Обухова та Радебойля, і у липні 1998 році відбулося підписання цього договору.
Проте набув чинності він у 1999 році, коли були завершені процедури схвалення договору міськими радами обох міст.
Партнерські відносини між Обуховом та Радебойлем здійснюються на підставі Протоколу намірів про розвиток дружніх зв’язків від 5 липня 1998 року.
– І з чого міста почали співпрацю?
– Під час ознайомчих візитів німецьких делегацій до Обухова вони відвідували лікарню, дитячі садочки та інші об’єкти міської інфраструктури. І якщо в дитячих садочках їм все подобалося, то коли вони потрапили до лікарні, то дві речі їх просто ввели в ступор. Перша – це гінекологічне крісло, яке станом на 1998 рік виглядало допотопно, наче з ери динозаврів. Друга – інформація про те, що в пологовому відділенні відсутній інкубатор для виходжування немовлят.
Тому перший крок, який вони захотіли зробити, – щоб Обухові з’явився такий інкубатор. Культурний обмін між нашими народами, звісно, є важливим. Але є речі вкрай нагальні, тому почали з них. Взагалі Радебойль передав чимало медичного обладнання для обухівської лікарні. Але про це вже Вам набагато краще можуть розказати фахівці, які реалізовували відповідні проекти.
– Пані Ірино, щиро дякуємо за розмову!
P.S. Ґюнтер Філіпп помер у 2017 році. У некролозі від колег по партії «Ліві» (Die Linke), членом якої він був, було спеціально відзначено: «Дружня співпраця з Обуховом, нашим українським містом-побратимом, завжди була його особистою турботою та соціальною місією щодо збереження миру у Європі».
