Джерело: phys.org, переклад: Хроніки Обухова
Причини цієї практики були різними: від виживання під час голоду до релігійних і медичних ритуалів. У Середньовіччі людські останки вважалися ліками, а у часи воєн і криз канібалізм ставав засобом виживання.
Ще з VII століття у правових кодексах Римської імперії та візіготів забороняли оскверняти могили заради отримання «цілющих» людських тканин. Проте такі заборони лише підтверджують, що практика існувала.
Християнські канони та «Книги покаяння» також містили застереження. Наприклад, у VII столітті жінок карали за вживання крові чоловіків у лікувальних цілях, а також за додавання її до їжі.
Християнство саме ставало об’єктом звинувачень у канібалізмі. У Середньовіччі християнських обрядів боялися як можливих жертвоприношень. Пізніше самі християни звинувачували євреїв і єретиків у ритуальному використанні людської крові.
Водночас існувала допустима форма «канібалізму» – вживання речовин, які торкалися тіла святих. Олії, вода, пил і навіть камені з могил святих вважалися чудодійними.
Навіть у XIX столітті в медичних словниках можна знайти згадки про лікувальні властивості людських тканин. Жир, кров і сеча використовувалися в різних засобах, а ці вірування перегукувалися з мотивами вампірів та перевертнів у літературі.
Попри заборони, використання людських останків у медицині та релігійних практиках доводить, що Європа не була винятком у світовій історії канібалізму. Християнство замінило буквальне споживання людської плоті символічними ритуалами, але сама практика залишалася, хоча й у видозміненій формі.
