Містечко Трипілля та його власники Дідовичі-Трипольські у XVI – першій половині XVII ст.: невідомі сторінки історії

Містечко Трипілля та його власники Дідовичі-Трипольські у XVI – першій половині XVII ст.: невідомі сторінки історії

У статті висвітлюються невідомі сторінки історії Трипілля (суч. село Обухівського р-ну Київської обл.) за литовсько-польської доби, зокрема надання йому магдебурзького права і міського статусу королем Стефаном Баторієм у 1580 р.

Віднайдений авторкою пергаментний оригінал привілею на магдебурзьке право Трипіллю є цікавою і рідкісною знахідкою. Він походить з архіву князів Сангушків, нині зберігається у Державному архіві Польщі в м. Краків (відділення на Вавелі), його текст публікується наприкінці статті і вводиться до наукового обігу.

  • авторка: Наталія Білоус (м. Київ)
  • джерело: журнал "Краєзнавство", №2, 2019 рік.

***

Село Трипілля Обухівського району Київської області асоціюється у сучасників насамперед з археологічною культурою, про яку світ дізнався у 1897 р. завдяки розкопкам Вікентія Хвойки. Відзначення 150-річниці від дня народження знаного археолога дало поштовх для відкриття у 2002 р. нового приміщення обласного археологічного музею у Трипіллі, де нині експонуються знахідки та артефакти різних епох –

  • палеоліту,
  • доби бронзи,
  • трипільської культури,
  • скіфської доби,
  • Київської Русі,
  • литовсько-польського періоду,
  • ХІХ–ХХ ст.

Маловідомими залишаються сторінки історії цього поселення у XVI – першій половині ХVІІ ст., зокрема, щодо власників – шляхтичів Дідовичів-Трипольських і зовсім невідомим є факт про надання йому статусу міста і маґдебурзького права у 1580 р. польським королем Стефаном Баторієм, про що йтиметься нижче.

Перша літописна згадка про Треполь пов’язана з битвою, що сталася 26 травня 1093 р. на правому березі р. Стугна між великим князем київським Святополком Ізяславичем і половцями, які завдали нищівної поразки об’єднаним силам київського, чернігівського і переяславського князів.

У другій половині ХІІ ст. Треполь був центром невеликого князівського уділу (у 1161-67 рр. тут князював Володимир Мстиславович, з 1176 р. – його син Мстислав), але під час монголо-татарської навали 1240 р. зазнав значних спустошень.

У литовські часи поселення поступово відроджувалося, а на місці давньоруських укріплень з’явилися нові. У 1999 р. київські археологи В. Петрашенко і В. Козюба обстежили у центрі села територію літописного Треполя й описали цю багатошарову пам’ятку, зробили її обміри:

  • даний комплекс займає центральну частину острівного підвищення (висотою до 25 м) на березі Дніпра, що має форму правильного трикутника, повернутого своєю основою до Дніпра;
  • довжина суцільного урвища вздовж ріки становить 800 м, довжина двох інших сторін-катетів – 500 м, висота острівного підвищення-трикутника – 30 м.
  • Загальна площа усього комплексу становить 12 га.

Західний бік підвищення складається з урвищ висотою до 10 м, південний плавно спускається до заплави. З заходу омивається р. Красною, з півдня воно було захищене рукавом цієї ж річки, який зараз засипано.

Протягом усього XVI ст. Трипілля незмінно перебувало у власності київських зем’ян Дідовичів.

  • Засновником цієї родини можна вважати Данила Дідовича (Дѣдка), якому 18 березня 1500 р. листом великого князя литовського і короля польського Олександра було надано право власності на це поселення, де на той час проживало 7 «служебних людей», які несли службу на київський замок, сплачували на користь воєводи Дмитра Путятича на рік по 2 лисиці і 5 возів сіна.
  • Відтоді усі представники цієї родини почали йменуватися Дідовичами-Трипольськими, в якості родового герба вони уживали власний печатний знак у вигляді стовпа в супроводі двох півкіл, що лежать кінцями одне до одного згори та знизу.
Герб Дідковичів
Герб Дідковичів
  • Вони належали до місцевого панського роду, що сягає корінням у домонгольську добу, доказом чому може бути перелік 460 імен, внесених представником цієї родини Івашком у поминальний реєстр Пом’яника Києво-Печерського монастиря у першій чверті XVI ст. («Рωд пана Ивашка Дѣдкович»), серед яких – п’ять князівських і чотири імені «чорноризців» або печерських старців (Нестор, Андрій, Даміян, Мартіян).

У 1505 р. Данило Дідович (Дедко) їздив з посольством вел. кн. лит. і короля польського Олександра до Перекопської Орди хана Менглі- Гірея. За ці та інші заслуги він став державцею Брагінської волості у 1506 р., на додачу до цього отримав право дворічної оренди черкаської корчми як відшкодування за понесені на господарській службі збитки, бо «будучи на нашой службе у Орде Перекопской, травячися и впоминки даючи, всего того выдал 200 коп и 30 коп грошей».

В якості віна по першій дружині Марії (вдові по Степану Мутишичу) він дістав села

  • Кучуків,
  • Лодижичі,
  • Теремці,
  • Білки на р. Прип’ять;

право на володіння ними йому підтвердив вел. кн. лит. Олександр 13 жовтня 1497 р.

Однак це незабаром викликало невдоволення дочки покійного – Настасії Мутишівни, яка поскаржилася на нього до господарського суду з метою повернути собі ці маєтки, на що київський боярин відповів:

«а Дедко мовил перед нами, што ж я тые именя держу по своей жонѣ, а по твоей мачосе для того, што ж есми поплатилъ многие пенези, долги отца твоего, и много пенезей есмо своих на тыи именя наложилъ, и над то ты змовила ся зо мною, и всих тых именей мне поступила ся, и взяла еси у мене выправу, вено 30 гривен, и на то ми еси лист свой дала, и подлуг того твого листу тыи именя вышей писаные господар его мл. великий княз Александръ листом своим по- твердил мне на вечность».

Згідно з вироком суду від 17 січня 1499 р., позивачка мала компенсувати бояринові Дідку кошти, витрачені ним на виплату їй виправи й утримання цих поселень, сумарно 130 кіп гр. лит., після чого він міг повернути їй маєтки.

У тестаменті Д. Дідовича, датованого 5 січня 1519 р., зазначено, що він був у другому шлюбі з княжною Пронською (спорідненою з Фурсами і і Халецькими), мав з нею єдиного сина Василя, який успадкував Трипілля. Однак, Василь на деякий час втратив це поселення: справця Київського воєводства, князь Андрій Сангушко-Кошерський відібрав його на користь київського замку («Триполъ отнялъ и к замъку Киевъскому привернулъ»).

2 квітня 1542 р. король Зигмунт І підтвердив Василю Дідовичу право власності на це поселення і наказав Сангушко-Кошерському повернути його попередньому власникові. Завдяки одруженню з Соломонідою Суринівною Василь (в якості віна) набув села в Овруцькому повіті: Клочки, половину Шепеличів, Ремезове, а в Київському повіті отримав половину Соловіївки і Княжичі.

За даними ревізії Овруцького замку 1552 р., Василь мав також свій двір на території замку («Василья Дεдковъ дворъ»)15, зі своїх маєтностей – трьох сіл сплатив такі податки:

  • з с. Клочки – 4 служб – 2 копи гр. лит. і 22 гр., 5 кадей меду;
  • з с. Сидоровичі – 2 служб – 5 відер меду;
  • з с. Чиколовичі – 2 служб – 4 копи гр. лит. і 2 каді меду.

Імовірно він помер у середині 1560-х років, оскільки відомо, що 28 вересня 1567 р. його вдова виставляла вершників на попис війська ВКЛ («Дѣдковая Соломонида Суриновая з Овручова з ыменей своихъ Клочкова а Чиколовичь кони 2, панцыри, согайдаки, рогатины»). 13 червня 1568 р. король Зигмунт Август підтвердив право власності нащадкам Василя Дідовича на Трипілля, а листом київського намісника Василя Рая від 14 грудня 1568 р. Федора Васильовича та його молодших братів «ув’язали» у цю маєтність.

Напередодні Люблінської унії 1569 р. Трипілля, мабуть, переживало період занепаду і майже лежало «пусткою», що відзначили королівські ревізори у 1571 р.: «Trypol na Dnieprze Dedków – pusty, ciągłych niema». Але за даними регестів з київської ґродської книги 1571 р. це не зовсім відповідало дійсності: 15 серпня вірмени Солтани скаржились на шляхтичів Трипольських за наслання своїх підданих з с. Трипілля на с. Халеп’я, а 19 серпня було проведено розмежування поміж їхніми володіннями і встановлені чіткі кордони.

Однак уже 22 вересня Солтани скаржились до суду на Трипольських через захоплення ними Халепських ґрунтів. 16 жовтня останні встановили на них межові знаки – копці. У квітні і серпні 1577 р. Трипольські брали участь у розмежуванні ґрунтів с. Княжичі, що належали Солтанам, і с. Музичі – Івана Проскури-Сущанського. Того ж року вони спробували привласнити землі у с. Крилів, що нале- жали заможному київському купцю Андрію Кошколдейовичу, який на той час перебував у скрутному становищі через конфлікти з іншими землевласниками. 16 липня 1577 р. київський воєвода, князь В.-К. Острозький своїм листом наказував Трипольським повернути А. Кошколдейовичу захоплені у нього землі у с. Крилів, але ті не поспішали з поверненням, що видно зі скарги потерпілого від 20 серпня 1577 р.

У 1570-х роках сини Василя Дідовича збільшували володіння в Овруцькому повіті шляхом купівлі й обміну з метою концентрації земель у своїй родині. Старший син Федір 17 червня 1571 р. купив у Льва Вялковського село Дорогинь за 300 кіп гр. лит.

Дідовичам-Трипольським у ті часи також належали:

  • село Богданівщина на обох берегах р. Норинь, куплене у жовтні 1578 р. у Івана Сингура,
  • а також двір в Овручі, який вони набули в 1576 р. у результаті обміну на село Шепеличі,
  • ще два двори отримали від пана Філона Кміти в 1579 р. в обмін на село Шепеличі (один в Овручі, а другий під Овручем з землею Коцівською);
  • села Блисківщина і Ноздрище над р. Норинь, куплені у 1582 р. у Юрія Бокія.

У 1579 р. Ждан Васильович зробив обмін зі своїм двоюрідним братом Іваном Солтаном, київським ґродським суддею:

  • половину села Княжичі на р. Ірпінь і половину с. Соловіївки над р. Стугна, що дісталися йому у спадок по матері, обміняв на частини у селах Давидковичі над р. Ушою (Уж) і Черніговці поблизу Овруцького замку,
  • а також поле під Овручем («у Княжполи у дуба Сеньковского») з доплатою від Солтана 50 кіп гр. лит.

Цю угоду вони засвідчили спочатку в Київському ґроді на рочках (у присутності намісника Федора Дідка-Трипольського і писаря Льва Верещаки), далі в овруцькому ґроді (при підстарості Рафалу Вітовському і писарі Дмитру Рапштинському), потім занесли копію до книг Руської канцелярії у Варшаві.

15 січня 1586 р. Трипольські продали Дмитру Єльцю 1/5 частину с. Ремези за 60 кіп лит. гр. 7 жовтня 1586 р. бездітна сестра Дідовичів-Трипольських відписала братам свою частину у с. Черніговці і двір в Овручі.

За даними Е. Руліковського, Василь Дідович-Трипольський помер близько 1599 р., залишивши по собі п’ятьох синів:

  • Федора старшого,
  • Ждана,
  • Михайла,
  • Гапона і
  • Федора молодшого,

які того ж року ділили поміж собою батьківський спадок.

Віднайдені в архівах Києва і Кракова джерела дають можливість уточнити і скорегувати висновки польського історика. Зокрема документ, що публікується нижче, засвідчує, що Василь помер значно раніше за вказаний рік, а його сини самостійно у 1580 р. виступили ініціаторами надання Трипіллю привілею на маґдебурзьке право. В ньому не згадується ім’я сина Михайла, який, вочевидь, теж помер раніше. Василь мав ще й брата Івана (мабуть двоюрідного по матері), йому у спадок дісталися частини сіл Трипілля і Стрем’ятичів, які він у 1571 і 1575 рр. віддавав у заставу Іванові Черкасу за 100 кіп лит. гр. Виявлений нами оригінал привілею на магдебурзьке право для Трипілля дозволяє пролити світло на деякі невідомі факти з історії цього поселення, зокрема уточнити дату побудови замку – початок 1580-х років.

Цей документ – унікальна знахідка, він дивом дійшов до нашого часу, зважаючи на масові втрати архівів українських міст ранньомодерної доби.

  • Текст привілею через невідомі нам обставини свого часу не був вписаний у книги Руської метрики, не збереглись інші його копії, тому тривалий період він залишався незнаним історикам.
  • На відміну від більшості тогочасних документів, вписаних до книг королівської канцелярії, даний привілей написаний не латиною чи польською мовою, а кирилицею, мабуть, на прохання власників Трипілля.
  • Палеографічний аналіз показує, що це оригінал, писаний на пергаменті, засвідчений підписами короля Стефана Баторія та писаря Руської (Волинської) канцелярії Лаврентія Пісочинського, а також печаткою Коронної канцелярії.
  • Документ нині зберігається у Державному архіві Польщі в м. Краків (відділення на Вавелі), у фонді «архів князів Сангушків», має задовільний стан збереження, але в кількох місцях текст пошкоджений.
  • При публікації у квадратних дужках нам вдалося реконструювати окремі втрачені місця тексту.
Трипілля і Магдебурзьке право
Трипілля і Магдебурзьке право

Привілей датується ймовірно 23 вересня 1580 р. і, як зазначається наприкінці тексту документа, був виданий в обозі під містом Великі Луки (сучасне місто Псковської обл., Росія), яке за місяць до того здобули королівські війська і реєстрові козаки, незадовго до завершення Лівонської війни.

На місці запису перших літер місяця текст пошкоджено, але укладений ітінерарій короля Стефана Баторія дає можливість точно встановити, що ця подія сталася саме у вересні, оскільки відомо, що з 27 серпня по 3 жовтня король перебував у згаданому місці, а потім вирушив у напрямку Невеля (7–13 жовтня) і Полоцька (16–23 жовтня).

З огляду на прикордонний статус Київського воєводства, однією з найважливіших функцій міст регіону була оборонна. Королівська влада, декларуючи своє зацікавлення і потребу у колонізації нових земель та будівництві оборонних споруд, не мала на це достатньо коштів, тому всіляко заохочувала місцеву адміністрацію та підтримувала приватні ініціативи. Цим власне і скористалися власники Трипілля, які звернулись до короля Стефана Баторія з відповідним проханням. Можемо припустити, що посередником-протектором між братами Трипольськими і королем виступив тодішній писар Руської канцелярії Лаврин Пісочинський.

У пограничних регіонах при заснуванні кожної міської осади в першу чергу звертали увагу на потребу захисту від частих нападів татарських загонів, а також на потенційну загрозу з боку Московської держави, тому закладення нового міста розпочинали з будівництва замку. На початку привілею для містечка Трипілля теж зазначалося про цю обставину, зокрема те, що шляхтичі Трипольські на

«властномъ ωтчизномъ кгрунтε своємъ в зεмли Киεвской, за Києвомъ унизу рεки Днεпра, на шляхох татарских над Днεпромъ лεжачомъ», збиралися своїм коштом побудувати замок: «ку ωборонε и вεликому убεзпεчεню ωт нεприятεля поганства татар хочуть коштомъ и накладомъ своим замокъ збудовати и мεсто ωсадити, бεз пεрεказы инших мεстъ и пожитковъ наших».

За дослідженнями археологів та істориків, трипільський замок був розташований у зручному для оборони місці.

  • З півночі долина закривалася Дівич-горою,
  • з півдня – наддніпрянським кряжем,
  • зі сходу – р. Дніпро.

Замкові фортифікації знаходилися на мису гори між ріками Красною і Дніпром. Вони мали овальну форму з діаметрами 150 і 200 аршинів і зручно підходили до води і, вірогідно, мали браму від Дніпра. Ці укріплення практично нависали над переправою, що вела від гирла р. Красна. Від самого міста замок відділявся валом та ровом. Міські укріплення складалися з валів, що йшли у три яруси.

Над брамою була башта. У довжину фортеця мала 600-700 аршинів, у ширину – 200-300 аршинів. У 2011 р. на ділянці в урочищі Посадова гора проводилися розкопки співробітниками Обласного археологічного музею, під час яких були виявлені фрагменти керамічного посуду різного часу: давньоруського – ХІ–ХІІІ ст. та пізнього середньовіччя.

По вулиці Рибальській була знайдена цегла-«литовка», фрагменти кісток, зокрема людських – їх виявлено у зсуві в лесі. Над цим місцем у давньоруські часи розташовувався укріплений дитинець, а у литовсько-польські часи – замок. Траса по згаданій вулиці проходить шляхом в’їзної дороги до замку, від якого на поверхні помітні сліди рову та валу, що його оточували. Місцеві археологи припускають, що знайдена цегла походить з давніх споруд замку i що власники Трипілля побудували там палац з цегли-«литовки».

Про мурований замок, побудований боярами Детьковичами (Трепольськими) близько 1550 р., згадують автори статті про Трипілля у Вікіпедії.

Дане твердження викликає сумнів, адже відомо, що всі тогочасні замки у Київському воєводстві будувалися виключно з дерева і трипільський не був тому винятком. За спостереженнями Олега Мальченка, «український прикордонний будівельно-фортифікаційний світ був світом дерев’яних конструкцій. Лише в небагатьох випадках суперником дерева виступало каміння». Але це виключення стосувалося переважно замків Поділля і Галичини. Тож знайдена на Посадовій горі під час розкопок цегла скоріше за все належала найбільшій місцевій церкві (Іл. 5, 6).

Церква у Трипіллі
Церква у Трипіллі

Король своїм привілеєм надавав Дідовичам-Трипольським право на осадження і заселення містечка вільними людьми, ремісниками та прибульцями з різних місць. Трипіллю надавалося маґдебурзьке право за прикладом інших міст, але без будь-якої конкретизації і взірця:

В котором мεстε надаεмъ вольность и право майдεборскоε прикладомъ и порадкомъ такимъ, яко ся в ынших мεстεх заховуεть, яко ωни похочуть». Інакше кажучи, від власників Трипілля залежало те, яку модель управління містом вони оберуть і разом з тим судочинство, порядок і організацію міського життя. Власне, такі засади були характерні для багатьох приватних міст, яким надавалися локаційно-маґдебурзькі привілеї.

Зазвичай, взорувалися на сусідні міста з таким статусом.

  • Як правило, у подібних привілеях значна увага приділялася також і організації торгівлі, що проявлялось у наданні дозволу на проведення щорічних ярмарків і щотижневих торгів.
  • Власникам Трипілля дозволялося самим встановити терміни проведення цих ярмарків, але таким чином, щоб вони не збігалися з ярмарками у сусідніх містах і не перешкоджали тамтешній торгівлі.
  • Згідно з привілеєм, у Трипіллі встановлювалися щотижневі торги кожної п’ятниці.
  • Важливо, що місцевим жителям надавалося право на вільне шинкування спиртними напоями без сплати до господарського скарбу спеціального податку – капщизни і виконання за це повинностей.
  • Тобто для них встановлювалися спеціальні пільги, що мало поліпшити їхній добробут і, відповідно, сприяло економічному розвиткові містечка.
  • На відміну від інших міст, яким надавалася така «вольнизна» на окреслений термін, у даному привілеї час дії цієї пільги не вказувався.

У ньому не йшлося про дозвіл на будівництво споруд різного призначення, характерних для міст з маґдебурзьким статусом – ратуші, «постригальні», міської лазні, крамниць і т. п. Можемо припустити, що міське судочинство відбувалося в замку, що було звичним для інших приватних містечок, а будівництво громадських споруд залежало від волі власників.

Надання магдебурзького привілею, безумовно, прискорило соціально-економічний розвиток містечка і всієї волості, сприяло припливу до нього нових людей, найчастіше – втікачів з інших поселень правобережної Київщини. Розбудовуючи Трипілля і замок як свою резиденцію, Дідовичі-Трипольські напевно прагнули дорівнятися до заможнішої і більш титулованої знаті, на яку взорувалася середня і менш заможна шляхта. На кінець ХVІ ст. кордони Трипільської волості збільшилися у кілька разів. Усе це могло викликати неприховану заздрість і роздратування у могутніх сусідів – князів Острозьких. Упродовж 1591–1595 рр. Федір, Гапон, Ждан і Федір молодший Дідовичі-Трипольські вели судову тяганину з київським воєводою, князем В.-К. Острозьким, тодішнім власником сусіднього містечка Обухів.

16 червня 1591 р. за наказом обухівського урядника Станіслава Жолча і війта Яна Яновича обухівські піддані вчинили напад на трипільські ґрунти біля р. Красної, пограбували підданих і захопили весь урожай. Скаржники оцінили збитки на суму 4 тисячі копи гр. лит. і подали позов на воєводу до Київського земського суду. Крім цього, вони ще позивалися з воєводою через несправедливий збір його урядниками побору з їхньої маєтності. У 1592 р. Люблінський трибунальський суд видав декрет по цій справі, визнавши Трипольських потерпілими.

Стосунки між сусідами загострились під час козацького повстання на чолі з Криштофом Косинським настільки, що власники Трипілля змушені були виїхати у свої поліські володіння, фактично залишивши замок без оборони. Князі Острозькі тоді ж підбурили запорозьких козаків до нападу на містечко. 14 березня 1592 р. озброєні князівські слуги і піддані з різних сусідніх поселень разом з козаками на чолі з К. Косинським захопили замок і впродовж двох тижнів плюндрували містечко, спалили аж 117 будинків місцевих жителів і нові будівлі у замку, вивезли звідти всі гармати. Внаслідок нападу близько 100 родин залишили Трипілля і переселилися до інших поселень, які перебували у власності князів Острозьких.

Шляхтичі Трипольські оцінили свої збитки на суму 6 тисяч коп гр. лит. і додатково нарахували по 500 гривень за кожного збіглого підданого, ще на 2 тисячі коп гр. лит. було завдано збитків підданим. Після цих подій, 5-6 травня 1594 р., через Трипілля проїжджав австрійський дипломат і мандрівник Еріх Лясота, який у своєму щоденнику зробив лаконічний запис по те, що бачив це містечко з замком, що належали якомусь дворянинові на прізвище Дідко. Потерпілі далі скаржились до Київського земського суду. Оскільки даний суд тривалий час не функціонував, тобто не збирався на судові рочки, судове засідання було призначене на св. Миколая тільки у 1595 р., а 6 липня того ж року було видано позов до суду київському воєводі, князю В.-К. Острозькому за підписом земського писаря Дмитра Єльця.

Події з пограбуванням містечка і вивезенням зброї з замку козаками повторилися під час повстання Северина Наливайка в 1596 р.. Після його придушення Дідовичі-Трипольські повернулися до своєї маєтності і, мабуть, їм вдалося повернути частину награбованого козаками майна. Відомо, що будинок і майно одного з козацьких ватажків – Матвія Шавули, згідно з королівським привілеєм від 4 травня 1596 р., дісталися жовнірові Еразму Комаровському, який 28 серпня того ж року безрезультатно позивався до Трипольських, вимагаючи повернути йому майно цього ватажка, яке вони нібито переховували.

Між 1596 і 1600 рр. до містечка прибували піддані-втікачі з Овруччини, Житомирщини, Брацлавщини, зокрема з маєтків шляхтичів Якуба Павші, Юрія Струся і князя Юрія Друцького-Горського. У 1600 р. власники Трипілля впорядковували кордони своєї маєтності зі сторони Обухівщини. Її тодішній власник – Павло Монвид-Дорогостайський подав скаргу до суду на Федора, Гапона, Ждана і Федора молодшого Трипольських за порушення кордонів своєї маєтності. Справа закінчилася декретом Люблінського трибунальського суду від 12 червня 1600 р., згідно з яким урядники Київського підкоморського суду мали провести розмежування цих маєтностей, що відбулося 24-27 липня 1600 р. за участі коморника Шимона Уруцького, але незадоволенні розмежуванням Трипольські подали апеляцію до трибунальського суду. Розлогий опис цієї справи з усіма подробицями вміщено до книги Київського підкоморського суду.

У 1602 р. П. Монвид-Дорогостайський знову скаржився до Люблінського трибунальського суду на Гапона та інших Дідовичів-Трипольських за захоплення ґрунтів, суміжних з його
Обухівською маєтністю, зокрема урочищ біля річок Лукавиці, Красної, Бобриці, Гороховиці. Але у 1604 р. було скасовано рішення по цій справі за поданням Трипольських, які його не визнавали.

Конфліктне повсякдення оточувало цю родину і на Овруччині, значною мірою через політику місцевих старост і замкового уряду. 18 червня 1600 р. київський возний Іван Вишетравка вніс зізнання до Київського ґродського уряду про те, що він 8 травня на прохання сина Гапона Трипольського Федора засвідчив наслідки «ґвалтов-
ного» пограбування майна і побиття в їхньому будинку в Овручі, що сталося напередодні з вини овруцького підстарости Кіндрата Дручаніна-Кнегининського, орендаря овруцького староства. Останній разом із замковим писарем Яном Воронецьким, слугою старости Флоріаном Тхорницьким та овруцькими міщанами вчинили напад на дім Гапона Трипольского, який на той час перебував у Любліні на трибунальському суді. Зі слів скаржника, нападники вигнали з будинку дружину господаря, дочці Раїні завдали
тяжких тілесних ушкоджень, до смерті закатували у замку їхнього слугу Степана Павловича, забрали з собою дівку-служницю Ляховицю і невідомо де поділи, пограбували усе майно в коморі у скринях, яке відвезли до замку.

15 січня 1602 р. возний вручив три позови до Київського ґродського суду шляхтичам Суринам, Бокіям, Адаму Солтану та Миколаю Стецькому за скаргою на них Трипольських через пограбування сіл Годотемль і Виступовичі. Піддані Трипольських тікали до сусідніх маєтків: у 1604 р. 16 осіб збігли з Трипілля і Красної до Ольшаниці, Кагарлика, Рокитного, маєтностей князя Януша Острозького56; 1609 р. – до с. Стайки, що належало Острозьким, містечка Пісочне, власності Олександра Олекшича; 1613 р. – до Ржи-
щева, маєтності Юзефа і Петра Халецьких% м. Корсуня, де старостою був Ян Данилович; 1618 р. – до Обухова і Германівки, власності Дорогостайських; у 1624 р. – до Германівки, державці Андрія Фірлея.

Щоправда, до маєтків Трипольських теж тікали піддані від інших власників: 1618 р. Тимофій Гуменецький скаржився до Київського ґродського суду на Федора, Германа Федоровичів Трипольських та нащадків Андрія Трипольського – Івана і Геліяша через те, що кілька родин його підданих втекли до їхньої маєтності – с. Красне. Братам Трипольським возний вручив позов з вимогою стати до суду на київські ґродські рочки 15 листопада 1618 р.63 12 квітня 1606 р. возний Київського воєводства Юрій Іванович відніс три земських позови до воріт трипільського замку: перший до Федора Гапона Трипольських, другий до Андрія, Матвія, Германа, Максима, Марка Федоровичів Трипольських, третій позов про надання фальшивої реляції (зізнання) через возного Яна Ізбицького за скаргою князя Михайла Вишневецького, овруцького старости, призначив обом сторонам термін для прибуття в Головний трибунальський суд у Любліні у 1606 р.64 3 червня того ж року возний Василь Сосницький поклав головний трибунальський позов по Богдана Івановича Стрибиля у його маєтності с. Ловків через скаргу на нього Германа Федоровича Трипольського про неповернення йому боргу 500 зол.

А 10 червня того ж року возний Ян Ізбицький ввів у ¼ с. Красне Миколая Воронецького, якому завинив Ждан Трипольський, батько його покійної дружини Овдоті Жданівни. 11 липня 1609 р. князь Януш Острозький покликав до суду Максима Трипольського за нібито несправедливе обвинувачення його в грабунках. 17 липня 1609 р. до суду покликали Германа Трипольського через неповернення боргу Богдану Стрибилю.

Далі становище Трипольських на Київщині ще більше ускладнилося. 30 січня 1612 р. усі власники Трипільської волості скаржилися на сина колишнього київського воєводи – князя Януша Острозького, краківського каштеляна, білоцерківського, канівського, богуславського і старосту, за «ґвалтовний» наїзд на їхні маєтності, захоплення с. Стрем’ятичі, згін їхніх підданих з с. Черніхова до Кагарлика.

Перед тим, 18 січня 1612 р., йому вручили позов у с. Ольшаниця за вибиття власників з маєтку Дівич-гора, розташованого над р. Красна.16 трав ня того ж року возний вручив йому позов від Трипольських про заставу 10 тисяч зол. пол. на с. Ольшанка (Ольшаниця), але той 26 червня подав зустрічний позов про фальшиве зізнання возного щодо його села. У жовтні 1612 р. Трипольські подали новий позов на князя Я. Острозького з приводу пограбування у них «риби і бджіл». У 1613 р. декретом Люблінського трибуналу князю наказувалося повернути Трипольським села Стрем’ятичі, Онопків, Лукавиця,
Красне і не порушувати меж володінь.

Тільки 17 травня 1623 р. тим же судом було видано «лист граничний» про розмежування володінь між згаданими маєтностями Трипольських і Обухівщиною: «почавши від верхів’їв р. Красної, що йшла до Трипілля до Дівич-гори, а звідти долиною Деревенною до р. Лукавиці, далі до могили Плоської і Кондратового кургану аж до Білоцерківського ґрунту, Перепетової могили, в тому місці, де прилягає Гуляницький ґрунт, що належав київському воєводі, і Фастівський – київських біскупів».

Протягом першої чверті ХVІІ ст. Трипілля служило резиденцією одразу для кількох братів Трипольських – синів Федора старшого. Потребуючи «живих грошей» (або швидкого прибутку), у 1616 р. вони передали в оренду терміном на три роки київським міщанам магістратського присуду уходи з озерами біля Трипілля і Стрем’я тич, але не дотрималися умов контракту. 4 листопада 1617 р. Федір Васильович, Андрій, Матвій, Герман, Єронім, Максим Федоровичі Трипольські наслали своїх слуг і підданих на чолі з Єронімом на ці уходи і силоміць заволоділи риболовними снастями (неводами, пастками, сітками), човнами, усією виловленою рибою, чим завдали збитків скаржниками на 300 коп лит. гр.

Київські райці Іван Євсейович і Федір Хилкович делегували до житомирського ґроду свого посланця – Макара Скочка, який вніс протестацію до урядових книг на власників Трипілля. 19 жовтня 1623 р. запорозькі козаки Михайло Жилинський і Федір Деружинський, зібравши «купи свавільних людей» з сусідніх маєтків – Обухова та сіл Стайки, Ржищева – загалом приблизно 500 осіб вчинили напад на будинок Германа і спустошили його, схопили одного з його слуг – Петра Соловицького. Після катувань його примусили зробити зізнання в Київському ґродському суді про те, що нібито власник дозволив своїм слугам ці свавілля і грабунки, про що до урядових книг була внесена відповідна заява. Після цього Герман Трипольський змушений був подати на них до суду за наїзд і образу честі, але оскільки позвані до суду так і не з’явились, вироком Люблінського трибуналу від 31 липня 1624 р. їх заочно засудили до публічної кари позбавлення честі – інфамії.

Після придушення козацького повстання на Куруковому полі у 1625 р. польний гетьман Ста- ніслав Конецпольський розташував свої хоругви в околицях Трипілля. Судячи з усього, його власники не змогли надалі конкурувати з заможними сусідами і впоратися з нападами козаків, які завдавали їм значних збитків. До цього додалися і родинні чвари через розподіл спадщини між чисельними спадкоємцями, що тривали аж до 1648 р. Так, у липні 1618 р. у трибунальському суді в Любліні розглядалася позовна заява Федора Гапоновича Трипольського і його рідних братів на Федора Федоровича Трипольського та його рідних братів, а також на Василя Андрійовича Три- польського через наїзд і вигнання з маєтностей, що дістались позивачам від батька, а саме: Трипілля, сіл Дівич-Гори, Красне, Стугни, Лукавиці, Борче, Клочки, Коцовщини, Богданівщини, Чиколовичі. 1621 та 1623 рр. Федір, Гаврило та інші Гапоновичі Трипольські знову скаржились на Матвія, Германа, Івана, Василя Трипольських за наїзди на ті ж їхні маєтності78.

Цьому передував конфлікт братів з овруцьким старостою, кам’янецьким каштеляном Андрієм Гурським, який покликав їх до суду через привласнення маєтку Лосовщизна названого Коптевщина, а також селищ до нього належних і кількох ділянок в Овручі. Староста подав на них позов до Київського ґродського суду, який не задовільнив позивача і допустив апеляцію до Люблінському трибуналу. В результаті Гурський подав позов до цього ж суду на київського підвоєводу Федора Єльця, київського підчашого та ґродського
суддю Лукаша Вітовського, шляхтичів Федора, Гаврила, Никифора, Парфена Гапоновичів Трипольських за неправомірно допущену апеляцію до Люблінського трибуналу. Позвані не з’явились до суду і 3 серпня 1620 р. трибунальський суд видав декрет по цій справі, скасувавши вирок попередньої інстанції, і визнав апеляцію неправомірною.

Вище згадані та інші життєві обставини змусили братів Трипольських поділити спільну спадщину і розпродати її. Трипільську волость продавали поступово по частинах: у 1627 р. освєнцимському каштелянові Анджею Зборов- ському, в 1637 і 1643 рр. – Максиміліанові Бжозовському (київський підстолій з 1635 р., київський каштелян з 1648 р.). Однак з актом купівлі-продажу не погодився один із братів – Никифор Гапонович, який 31 грудня 1627 р. подав скаргу до Житомирського ґродського суду про те, що його брат Пархом наслав на нього козаків Зборовського, які, погрожуючи, примусили його підписати цей акт, котрий він у підсумку визнав недійсним. Возний Андрій Хоревський зі слів скаржника записав зізнання до урядових книг: «…кгвалтовне з дому з постели хорого узявши, барзо велми оного страхаючи до подпису руки на продажу Триполскую ґвалтовне приведши до его мл. пана Зборовского… который ледве жив будучи, яко хорый уходечи деспекту мусил подписат, што на тот час мне возном
пан Никифор Триполский сведчил и оповедал, иж дей я ни о чом не видаю и о жадное продажи на Трипол и не позволял».

Того ж дня возний від імені Никифора Трипольського та його сестри Любки Гапонівни записав зізнання про те, що «у браму мєскую у ворота увоткнул позов» у м. Івниця, де на той час проживав А. Зборовський, позиваючи його на рочки ґродські київські (13 жовтня 1628 р.) за «выбите з спокойного держаня» і привласнення Трипілля. Судячи з усього, позивач програв цю справу у суді і змушений був покинути Трипілля. На той час він уже мешкав в Овруцькому повіті у с. Пелчі,
звідки 4 січня 1629 р. написав лист київському каштелянові Гаврилові Гостському з проханням видати його збіглу піддану.

Придбавши Трипілля, А. Зборовський впорядкував маєтність і відремонтував замок. Відомо, що у 1628 р. він сплатив з двох своїх маєтностей – Трипілля і волості та Івниці з волостю податок у сумі 170 зл. і 8 гр. Зібравши козаків- «випищиків», він вчинив наїзд на Обухів, що належав тоді Анджею Фірлею84. У 1637 р. А. Зборовський продав свою частину Трипільщини більш впливовому і заможнішому магнатові М. Бжозовському, який до того відкупив інші частини цієї волості від Богдана і Остафія Трипольських, сконцентрувавши у своїх руках землі майже всієї волості. У червні 1638 р. М. Бжозовський вирушив на Задніпров’я з польним коронним гетьманом, а тим часом козаки числом до 4 тисяч осіб, скориставшись з його відсутності у Трипіллі, сплюндрували містечко і замок, вивезли звідти всю зброю і рухомі речі, знищили його документи на різні маєтності, по- грабували підданих у волості. 21 липня слуга київського підстолія подав на них скаргу до Житомирського ґродського суду85. Того ж року з Трипілля сплатили подимний податок тільки 72 злотих з 72 димів, очевидно, через вище згадані події86. Виїхавши з Київщини, шляхтичі Трипольські залишалися власниками двора в Києві на Подолі, про що збереглася єдина згадка у виписі з київських земських книг від 14 липня 1639 р.

Згідно з даними подимного тарифу Київсько го воєводства 1640 р., М. Бжозовський сплатив подимне зі 144 димів у Трипіллі у сумі 144 злотих та сімох сіл цієї волості зі 170 димів (Германівки – 36 зл., Долини – 21 зл., Гусачівки і Матяшовки – 62 зл., Красного – 21 зл., Деремезної – 17 зл., Халеп’я – 13 зл.)88. Отже, можна припустити, що на той час у Трипіллі могло проживати близько 1000 осіб і приблизно стільки ж у селах цієї волості. Вважається, що вона була найбільш заселеною у Київському повіті. 12 червня 1643 р. М. Бжозовський відкупив у Костюшка Федоровича Трипольського останню частину Трипільської волості, до якої входили третина містечок Дівич-гори і Стрижівки, третина сіл Германовки, Красного, Гусачівки, Деревенної, Лукавиці Малої і Лукавиці Великої, Онопковців, Стугни, Стрим’ятичів, Манашівки.

Незабаром його піддані з м-ка Трипілля скаржились на князя Корецького і шляхтича Голуба за наїзд на їхні ґрунти на урочищі над р. Мокрою Бобрицею. Розпродавши усі частини Трипільської волості, нащадки Дідовичів-Трипольських осіли у своїх маєтках в Овруцькому повіті, де на той час їм належало кілька сіл. Але і там їх спіткали родинні чвари та сусідські конфлікти через земельні володіння. 9 вересня 1629 р. Федора Федорівна з Ружинських Трипольська та її сини Іван, Федір і Остафій з’ясовували у житомирському ґроді обставини застави їхньому покійному батькові Федорові (молодшому) Васильовичу м-ка Могильне і належних до нього сіл від київського підкоморія Стефана Немирича у сумі
21 тис. зол. пол., які він мав викупити того ж року через 12 тижнів, але у призначений термін не зробив цього.

11 жовтня 1629 р. вони ж скаржились на того ж київського підкоморія за те, що він, проїжджаючи через їхню маєтність до свого м. Норинськ, наслав на їх будинок своїх слуг, які вдерлися до них, поводилися зухвало і забрали чимало речей94. 20 жовтня вони знову поскаржилися на С. Немирича у тому, що він, заставивши їм с. Путиловичі, випалює біля нього ліс на поташ у будах. Київський підкоморій не раз заставляв свої маєтності різним представникам цієї родини, зокрема, ще 1617 року він передав у заставу терміном на 1 рік за 3100 злотих своє містечко Славів з двором, фільварком, ґрунтами і т.п. Максимові Трипольському.

1 березня 1630 р. возний вручив позов до земського суду власникові с. Мамче – Іванові Дідовичу Трипольському, на якого поскаржився Адам Вишневський, новгород-сіверський підсудок і чернігівський капітан, через неповернення якихось справ з віленським воєводою Левом Сапєгою, котрі передоручили третім особам97. У 1628-1630 рр. співвласники с. Дорогинь – брати Матвій, Герман, Максим, Марк, Федір Федоровичі та Василь, Ян, Геліяш Андрійовичі Трипольські – вели судову справу з братами Олександром, Іваном, Василем Якубовичами Павшами, також співвласниками того ж села, з приводу розмежування земель.

На останніх головним трибунальським судом було накладене покарання у сумі штрафу – 1000 зол. на користь Трипольських за спротив проведенню розмежування. Коли 28 січня 1630 р. ґродські урядники разом з возними прибули до Дорогиня, то застали на місці тільки одного з братів – Івана Павшу, який вже не противився виконанню судо- вого вироку і поступився частиною маєтності братам Трипольським.

22 січня 1633 р. Іван, Федір і Остафій Федоровичі протестували проти Матвія і Германа Трипольських через те, що вони віддалили братів від спільної спадщини – Клочковських і Половчинських ґрунтів та урочища у Старого Дорогиня99. 10 січня 1636 р. ті ж брати подали скаргу до суду на Германа через заставу с. Чиколовичі, а 13 жовтня того ж року суд заочно виніс обвинувачувальний вирок проти Германа за недопущення позивачів у володіння частиною с. Чиколовичі, що залишилася їм від батька. У цей же час брати позивалися до Федора Єльця через те, що він всупереч трибунальському декретові не визнавав кордони їхніх земель та наслав своїх озброєних підданих на Клочковські і Полочанські ґрунти, що межували з його Народицькими ґрунтами, зокрема на урочищах у Старого Дорогиня і Глумовської долини. 2 жовтня 1636 р. Федір Єлець і Флоріан Потоцький не з’явились до суду, будучи позвані Трипольськими за наслання своїх народицьких підданих на Клочковські ґрунти і потраву збіжжя у Полочанському ґрунті.

Фіскальна документація, зокрема тарифи подимного податку 1628 та 1640 рр., засвідчила подрібнення родових маєтностей поміж численними представниками родини.

У 1628 р. нащадки Федора (старшого), Гапона і Федора (молодшого) Трипольських сплатили подимний податок зі своїх маєтностей, зокрема:

  • Парфен з села Збранковщизни, заставленого йому Юрієм Лясотою, сплатив з 6 димів по 3 злотих, з 6 огородників по 1 злотому і 6 польських грошів,
  • від заставленого йому київським підкоморієм Немиричем містечка Розважова (назв. Полози) з 10 димів сплатив по 3 зл., загалом за 6 поборів – 30 зл.;
  • з сіл Клочки, Коцовщизни і Полочанської землі він сплатив з одного огородника 1 зл. і 15 гр.,
  • з осілих – 3 зл., загалом за 6 поборів – 4 зл. 15 гр.

Нащадки покійного Федора (молодшого) Трипольського з заставлених їм від Стефана Немирича м-ка Могильної сплатили з 12 димів по 3 зл., загалом за 6 поборів – 66 зл.;

  • сіл Путиловичі і Жеревичі – з 15 димів по 3 зл., загалом за 6 поборів – 45 зл.;
  • с. Красної Волоки з 4 димів по 3 зл., з Девліна з 3 димів по 3 зл. – загалом за 6 поборів 12 зл.

Вони ж сплатили з власних маєтностей Богданівщини, Черніговців, Мамче:

  • від 5 огородників по 24 пол. гр. – загалом за 6 поборів – 4 зл.

Нащадки Андрія Трипольського – Матвій, Максим, Марко та Федір

  • сплатили з с. Чикаловичі з 3 димів по 3 зл. від двох убогих по 1,5 зл.,
  • з Коцовщизни зі своєї частини – з огородника – 1,5 зл.,
  • з с. Клочки – зі своєї частини з 3 димів по 3 зл., в
  • від 2 убогих – по 1,5 зл.,
  • з половини Дорогиня: з 2 димів по 1,5 зл.,
  • 2 огородників – 1,5 зл.;

з Блазниковщизни (назв. Ноздрища): з 3 димів по 3 зл., з огородника – 1,5 зл., загалом за 6 поборів – 43 зл., 15 гр.Матвій Трипольський з заставленого йому від Шишки - Ставецького села Велявська зі своєї частини від 1 диму сплатив за 6 поборів 3 зл. Податковий реєстр 1640 р. зафіксував ще більше платників податків подимного у родині Трипольських: Парфен зі своїх частин у селах Клочки, Коцовщина і Полочанської землі з 20 димів сплатив 20 злотих, з половини с. Чиколовичі з 15 димів – 15 зл., з «держави» с. Збранковщини з 40 димів – 40 зл.; Федір та Іван з виділеної їм братами частини с. Богдановщини з 6 димів сплатили 6 злотих, з частини с. Мамче з 4 димів – 4
зл., з частини с. Клочки з 4 димів – 4 зл., з частини Коцовщини з 6 димів – 6 зл., частини с. Черніговці з 1 диму – 1 зл.; Іван, Федір та Остафій з заставних с. Малин з 25 димів, з с. Ломжи з 30 димів, з с. Селища з 10 димів, від кожного диму віддали по 25 гр., що разом склало 32 зл.; Іван Трипольський сам від себе і від братів з частини
Чиколович від 10 димів – 10 зл.; Матвій разом з Петром і Олександром Германовичами Трипольськими з половини с. Дорогинь від 8 димів – 8 зл.; Федір, Марко, Василь, Григорій і Геліяш зі своїх частин – 6 димів у с. Клочки сплатили 6 зл. вони ж з частини Коцовщини з 5 димів – 5 зл., з частини Блазниковщини назв. Ноздрища з 5 димів –
5 зл., з половини третьої частини с. Чиколовичі з 5 димів – 5 зл.; Григорій з Яблоновки від 12 димів – 12 зл., Ян Трипольський і Адам Скіпор з с. Велявськ і своєї частини з 6 димів – 6 зл., вони ж з частини Черніговців з 2 димів – 2 зл.; Максим з заставної маєтності Яблонки з 10 димів – 10 зл. і з с. Людовики з 10 димів – 10 зл., Марк з «держави» с. Белти і слобідки Марятин з 12 димів – 12 зл., Геліяш з «держави» – частини с. Скородного з 3 димів – 3 зл.107 За підрахунками Г. Літвіна, на той час усім представникам роду нале- жало бл. 360 димів, якими вони володіли або тримали «заставним правом»; найбільша частина – 266 димів – належали трьом синам Федора Васильовича (молодшого).

Вдалими для Трипольських були грошові операції, пов’язані з заставою земель в Овруччині. 30 жовтня 1636 р. Любов Сингурова заставила Трипольським три острови поблизу с. Клоч ки над р. Норинь109. 11 червня 1643 р. Мощеницькі заставили Трипольським село Скородне в Овруцькому старостві за 6000 зол. пол.

Декретом трибунальського суду від 10 червня 1643 р. присуджувалося аби Флоріанова Потоцька заплатила Трипольським 3600 зол. пол. і повернула маєтки Старий Дорогинь і Глумовське. 17 червня 1643 р. датується апеляція поміж Трипольськими з приводу розподілу ґрунтів над р. Радич. 23 червня 1643 р. видано декрет за позовом Трипольських з Павшою про розмір Дорогинських ґрунтів біля р. Дорогинь. Тоді ж ті самі Трипольські домоглися вироку-баніції на Олександра Солтана через привласнення ним Дорогинських ґрунтів в урочищі Погреби над р. Норинь.

У 1640-х роках брати Трипольські були по- мітні у родинних і міжсусідських конфліктах, які вирішувалися у судах. Зокрема, у 1641 р. Василь подав позов на Геліяша до Київського земського суду через численні образи і погрози його життю, вбивство 5 вересня його слуги Яна Павловського. Конфлікт у земському суді не вдалося полаго- дити, далі справа розглядалася у сеймовому суді у Варшаві: «…в справе о спротивене и згвалчене листу заручного от суду земского києвского для безпеченства здоровя поводового, на которого розные през люде похвалки и през картки свое писаные от повода частокротные чинил и чинити не переставает…». Обвинувачений не з’явився до суду і 23 березня 1643 р. було видано попередній вирок («первшая контумация од Василя Триполского на Гелияшу Триполском»).

3 червня 1643 р. інші брати Трипольські подали позов на Людвіка Олізара на суму 8 тисяч зол. пол., другий позов на дружину Флоріана Потоцького про недопущення володіння ґрунтами в урочищі Старий Дорогинь і Глумовській Долині, видирання її підданими бджіл, третій позов по пана Скіпора в с. Черніговці про побиття їх підданих з с. Богданівщини, четвертий позов по інших братів Трипольських про нерозділення ґрунтів і рудні, псування бортного дерева і затоплення сіножаті у с. Білогородка, що належало князю Каролю Корецькому, п’ятий позов по того ж князя Корецького до визнання запису на заставу м-ка Ясногородки і села Бузова в сумі 20 тисяч зол. пол.115 14 січня 1644 р. Трипольські знову скаржились на князя Корецького у тому, що той заставив їм містечко Ясногородку і с. Бузова за 12 тисяч злотих, а після цього сам збирав побори з підданих і ще й продав частину Ясногородки Самійлові Харленському, 23 березня на прохання одного з Трипольських возний їздив до Ясногородки для оформлення акту продажу цих маєтків.

16 серпня 1644 р. у с. Збранкові вручили позов Миколаю Трипольському, якого позивав до суду овруцький підстароста Прушинський за наїзд на овруцький замок. У чисельній родині Трипольських помітну роль відігравав Парфен, який, судячи з усього, мав найбільше землевласницьких амбіцій і претензій до братів. Так, 11 червня 1643 р. Костюшко Трипольський подав скаргу на Парфена через присвоєння ним усіх прав і привілеїв на різні маєтності, що залишились після його батька Федора Дідовича Трипольського.

20 червня 1643 р. Парфен подав апеляцію на братів Івана, Федора та Остафія через відмову виділити йому четверту частину батьківських земель у селах Клочки, Коцовщина, Богданівщина, Мамче, Черніговці. 26 червня 1645 р. він же подав апеляцію на тих же братів за присвоєння ними прав на с. Черніговці і Киселів острів121. 14 серпня 1646 р. Парфен подав позови в с. Богданівщина по Івана, Федора і Остафія, у с. Коцовщина по Марка Трипольського, в с. Дорогинь по Олександра Трипольського, в с. Збранковщина і м. Норинськ по інших братів з метою вирішити давні майнові суперечки.

Однак уже 30 серпня 1646 р. декретом Трибунальського суду згадані брати були звільнені від претензій Парфена, який згідно з вироком даремно заволодів с. Черніговці і островом Киселевим.

11 серпня 1646 р. Трипольські подали позов на ксьондза Ігнатія Єльця у зв’язку зі збіглими підданими з сіл Коцовщизна і Мамче до Зеревщини, другий позов подали в с. Лукашовка через погрози (похвалки) Парфена Трипольського, третій у м-ку Межиричка по Івана Новоселицького через збіглих підданих. 29 серпня 1646 р. брати Трипольські знову подали позов у с. Збранков, маєтності Парфена Трипольського, через якісь взаємні суперечки125, а 3 вересня вони поклали позов у с. Черніговці по пана Скіпора, якому на той час належало це село126. У той же час вони скаржились на Христину Тишкевичову через те, що їхні піддані збігли з с. Клочки до її с. Дідовщизна або Христинівка.

27 лютого 1646 р. Олександр Солтан скаржився на братів Трипольських через те, що вони виїжджали озброєними і перешкоджали розмежуванню його Болотковських ґрунтів з с. Коцовщина згідно з трибунальським декретом. Після цього наступного дня возний записав зізнання до урядових книг про те, що він їздив до Кременецького повіту за мірчим, який мав закінчити розмежування земель з Трипольськими, але це відклали до весни. 16 березня ті ж брати подали зустрічний позов на Олександра Солтана. Того ж дня Парфен скаржився на своїх братів, які не хотіли згідно з трибунальським декретом виділити йому третю частину належної йому землі і розмежувати спірні ґрунти. 26 березня 1646 р. возний записав зізнання до урядових книг про розмежування земель кременецьким мірничим Раковським у с. Збранки. 22 листопада 1646 р. ті ж брати своєю чергою скаржились на Парфена через те, що він під час поділу земель біля Чорнобиля, а саме сіл Чиколовичі, Колобані, Хоромного не дотримався умов розмежування.

* * *
Отже, впродовж ХVІ – першої половини ХVІІ ст. відбулися значні зміни в історії Трипілля: завдяки активній діяльності його власників з невеличкого села воно перетворилося на містечко з магдебурзьким правом, з замком і волостю. Дідовичі-Трипольські належали до давнього місцевого панського роду, володіли цим поселенням від початку ХVІ ст. Усі представники роду протягом досліджуваного періоду залишались вірними православ’ю. На середину ХVІІ ст. ця родина збільшилася у кілька разів, що призвело до подрібнення і розпорошення її земельного фонду між чисельними спадкоємцями, які в пошуках прибутків проводили активну земельну політику (передавали в оренду окремі маєтності та уходи, тримали в заставі села від інших власників, намагалися розширити земельні володіння за рахунок сусідів), не гребуючи при цьому протиправними засобами, через що нажили собі чисельних ворогів.

Натомість вони не виявляли активної діяльності на місцевій політичній арені і не обиралися на земські уряди, за винятком Федора Васильовича (старшого), якого
обирали послом на сейм 1572 р. і депутатом до Люблінського трибуналу 1592 р.134. Життєві обставини змусили шляхтичів Трипольських розпродати свої маєтки на Київщині і осісти на Овруччині, але, як виявилося згодом, такий вибір був завбачливим – невдовзі вибухнула козацька революція середини ХVІІ ст.

В Овруцькому повіті родина Трипольських пустила міцні корені: її представники прожи- вали тут упродовж кінця ХVІ –ХІХ ст., деякі з них займали уряди в органах місцевої влади.

У 1649 р. тодішні власники Трипілля – родина Бжозовських – переїхали на Волинь, а в містечку розташувалася козацька сотня. Воно назавжди втратило статус міста з магдебурзьким правом. У післявоєнні роки трипільський замок поступово занепадав, перетворюючись на руїни, що було добре видно у 1686 р., коли на вимогу воєвод уклали опис цієї місцевості: «Городъ Триполье на горѣ над рѣкою Днѣпром, на ус- тьях рѣки Стугны и рѣчки Красной, с правой стороны бояракъ большой; в Трепольи два валы земляныхъ; по валу былъ острогъ и башня пожжены и валъ во многихъ местахъ развалился; городовых крѣпостей и никакого строенія около города нѣт. В маломъ городкѣ церковь деревянная Преображенія Спасова, ветха и вся развали- лась…».

Нині майже вся площа колишніх замкових укріплень зайнята садибами села, що негативно впливає на збереженість культурного шару давнього городища і ускладнює його вивчення археологами, а про литовсько-польську добу Трипілля нагадують лише нечисленні артефакти у місцевому музеї.

Містечко Трипілля та його власники Дідовичі-Трипольські у XVI – першій половині XVII ст.: невідомі сторінки історії
Містечко Трипілля та його власники Дідовичі-Трипольські у XVI – першій половині XVII ст.: невідомі сторінки історії
Читайте також:

Коментарі