1. РОЛЬ СТУГНИ в історії нашого краю. Він реально вважає її географічним та історичним фронтиром.
2. Підкреслений інтерес до ЛАНДШАФТУ І ГРУНТУ нашого степу. Дуже чітко зауважена «балково-терасна» структура освоєння території.
3. ОПИС ТРИПІЛЛЯ, котре є знаковим маркером, етнографічним Рубіконом. А образ «плетеного села» це просто художній топ (!).
***
Отже,
ГЕОГРАФІЯ
1. СТУГНА – кордон між степом і Поліссям. Ліс на її лівому березі – візуальна границя.
… На значні бори — перші сторожові Полісся — натрапляємо тут на північному заході від Василькова, в Мотовилівці, Плісецькому, під залізничною станцією Васильківською, а також далі на схід за Стугну і, нарешті, на північ від Обухова, звідки вони тягнуться аж під саме Трипілля…
2. «ПЕРЕПЕТОВЕ ПОЛЕ» (інша назва - «Білоцерківський степок») має координати.
… На південь від Стугни і на південний схід від Унави розпочинається той славний білоцерківський степ, вже в давнину званий Чистим Полем, степ, на якому дерева у відкритому полі можна було б легко перерахувати, степ, на якому навіть садки по селах, розташованих у відкритому полі, невеличкі і сливе непримітні; лісів же, за винятком нечисленних, штучно насаджених молодняків, немає цілком.
3. Цей СТЕП – батьківщина Красної і Стугни, в межиріччі котрих лежить Обухів.
… щойно на північних і східних околицях степу беруть початок великі і досить сильно розвинені яри рік Красної і Стугни, які біжать далеко на схід, щоб зустрітись в Трипіллі з Дніпром.
***
ЛАНДШАФТ
4. Зараз (1912 рік) це степ лише візуально (простір і небо), оскільки все РОЗОРАНЕ.
… Той безмежний простір, той великий колись степ, а тепер велике поле, простягається між Фастовим, Васильковим і Білою Церквою, а вся східна територія оглянутого мною краю аж до Дніпра, по Трипілля, тим тільки від нього відрізняється, що значно багатша на яри і не має назви “білоцерківського степу”.
5. Головний ландшафтний маркер степу – ЯР. Читаєш опис – все наче про Обухів. Тут тобі і розоране плато, і заселені тераси, і заболочені луки на дні, і ставки на струмках.
… Втім усе ж яри завжди подібні між собою і створюють пейзаж одного й того ж принципового типу. На їхніх узбіччях і прилеглій, найближчій частині степу звичайно розташовуються села, які на самому дні, очевидно, через надмірну вологість осідати не люблять; воно буває звичайно зайняте річкою, струмком або незначним потоком, по обидва боки якого в самій сідловині узвозу завжди знаходиться лука, а часом навіть болітце, поросле вільхою; поблизу сіл люди загачують ріку греблею, часто утворюючи широкі стави. Ось такий пейзаж київської України: в ярах зелені гаї, стави, мальовничо розкидані по узбіччях села, а “нагорі” пусте, цілком одноманітне поле.
***
МАРКЕРИ
6. ЯРИ – природні резервати в тому числі реліктової рослинності.
… В зв’язку з тим, що вся висока білоцерківська рівнина, повністю зайнята полем, багата тутешня рослинність збереглася передовсім в менш або більш диких ярах.
7. Ще один маркер це ФАУНА. Він згадує дроф і той факт, що 100 років тому вони все ще мешкали в наших краях – фантастика (!)
… Щодо місцевої фауни, то зверну лише увагу на присутність ховрахів, дрохви і зайців у відкритому полі; також чапель, сарн, лисиць і борсуків по ярах. Крім того, заслуговує на згадку величезна кількість кобців (кобчик ), сорок, а особливо граків, які утворюють тут значні колонії. Нарешті варто зазначити, що хоча на узгір’ях і в полі ми зустрічаєм досить часто рослини, на коріннях яких живе червець (Scleranthus sp. i Herniaria glabra), та, однак, незважаючи на пошуки, я не міг знайти цієї комахи, а місцеві селяни ані цих рослин, ані червця зовсім не знають.
8. Ще один маркер природнього фронтиру, Стугни, це ПІСКИ.
… подібні наноси під Трипіллям явно виступають у вигляді ніби широкої ріки піску, серединою якої тече Красна.
9. Ще на початку минулого століття, попри оранку в степу було дуже багато КУРГАНІВ І ВАЛІВ.
… Поле Перепету багате на сотні і десятки могил різних часів; їдучи старовинним гостинцем між Білою Церквою і Васильковим, або дорогою з Ольшанки Стефанинської на Тростинку і Барахти, я зустрічав, особливо північніше від Гребінок, дуже багато цих курганів. Cкладають вони, проте, лише частину пам’яток, що залишилися з далекого минулого; другу групу становлять неосяжні і могутні вали.
***
ГРУНТ
10. Дуже цікаво описує ЛЕСОВИЙ характер грунта і ЯМИ для бджіл.
… Тутешній лесовий ґрунт такий щільний, що вже не набагато більше метра під поверхнею землі викопують у ній великі ями не раз довжиною дуже значною, нічим не підпираючи склепіння і зовсім не боячись, що воно коли-небудь може завалитись. Ці ями, звичайно викопані поблизу будинків під городом, називаються “омшаниками” або “омшанками”, і призначені, якщо вже не для людей, як колись, то в усякому випадку для живих істот, що лежать в них під час зими, т. зв. “дуплянки”, тобто, осокорові і вербові колоди, які тут служать за вулики і переховують у собі бджіл.
11. А також т. зв. «ПЕЧЕР», котрих в наших краях було до-біса, а легенд про них – ще більше.
… Менш почесним є значення печер, видовбаних в урвистих стінах ярів; буває їх, справді, без порівняння більше, ніж омшаників, а в деяких села, як напр. в Тростинці, надзвичайно багато, проте служать вони лише як льохи і відповідно до цього закриваються ззовні дерев’яними дверцятами.
***
ІСТОРІЯ
12. Крім кількох історично старих, більшість інших сіл (і Обухів теж) реально виникають в 16-17 ст.
… Найдавніші поселення оглянутої мною місцевості скупчились попід самим лісовим кордоном. Так, довкола Василькова лежать старовинні, бо згадуються вже на початку XI ст., села Гуляники (тепер Мотовилівка), Солов’ївка (тепер Султанівка), Петричин (тепер Барахти) і Джмелеве (тепер Тростинка); на північному сході над Дніпром зосереджені різні старожитні поселення, такі як Халепе і Витичів. Решта місцевості у першій половині ІІ тисячоліття — це пустий степ, зайнятий в основному кочівниками; тому-то початки найдавніших нинішніх поселень на самому Перепетовому полі і біля джерел річки Красної, з Васильковим і Германівкою включно, треба шукати в основному вже у XV ст., а особливо під кінець XVI ст., коли цей край заспокоївся трохи під зверхністю Польщі.
***
ТРИПІЛЛЯ
13. «Трипільська дорога»
…Дорога з Макіївки до Деремизни вибігає, покинувши яр, вже на чисте, степове поле і веде до самого Трипілля, яке є четвертим за чергою значним поселенням, що я оглянув.
14. Версія назви
… Його назва походить, правдоподібно, від трьох “полів”, на які розтинають тамтешню місцевість яри Стугни і Красної, що збігаються під гострим кутом і залишають одне “поле” між Дніпром і Красною, друге — між Красною і Стугною, третє — між Стугною і Дніпром. Саме тим другим полем біжить дорога з Василіва до Трипілля.
15. Домінуючий пейзаж
… Покинувши Деремизне, не натрапляємо на рівнині на жодне село: всі сховалися по ярах; довкола лише жита, вусаті пшениці і овес, часом перетяті широкими бурячищами, гороховиськом або ділянками гречки. Це тягнеться більш-менш аж до того місця, з якого з півдня видно на обрії вершечки дерев Григорівки, а з півночі, на далекій смужці соснових борів — Обухів; звідти беруть початок суцільні лани жита з незначною домішкою безвусої пшениці: зовсім не видно жодної іншої рослини, тільки жита, жита і пшениці.
І всупереч тому, що наближаємось щораз ближче до широко розкинутого яру ріки Красної, що, сливе, не відчуваю чи цього, виїжджаємо на його пологе узбіччя, що навіть прониклись страхом між стінами яру, — як на долоні, видно вже Трипілля, жита відсуваються геть, ніби одноманітне золотаве море.
Зрештою, це море, покинувши ліву частину площі на “високому” полі, правою починає щораз більше нахилятись і поволі опускатись разом з нами вниз до Красної, над якою здалеку видно зелені луки, скупчення де- рев і хати, а за ними — щільну, високу, подібну до одноманітного тасьма пагорбів, південну стіну яру.
16. «Плетене село»: серпи, вози, клуні, хати
… Загалом з огляду місцевості “трьох піль” в мене склалось враження, що вона була ніби чимось відрубним від Перепетового поля; тобто, насамперед відмінний тип людності; далі — оте житнє море на степовому ґрунті; потім використання серпів, майже незнаних в околиці Василькова, і, нарешті, використання поліських однокінних возів з голоблями і дугою, які, за словами мого візника, зустрічаються від Трипілля аж до Семенівки, а за нею, від Василькова і Мокієвки почавши, в стороні білоцерківського степу цілком не знані і повсюдно заміщені парокінними возами.
Однак найбільше відрізняється від васильківського тутешнє будівництво: мазанок як таких тут немає зовсім; побілені хати в’язані поліським способом “на замок” з грубих дошок і лише вгорі дещо обмащені глиною; клунь з солом’яним стінами я не зауважив — тут вони дуже щільно і старанно обплетені кошиковим способом без обмащування глиною. Гребені верхів, здається, всі без винятку покриті кроковками, і навіть тутешні комини значно відрізняються від васильківських.
Крім того, привертають увагу ще численні плоти, плетені, як і стіни клунь, і прикріплені до цих стін таким способом, що місцями їдеш вулицею, як по дні висохлої річки з високими плетеними берегами. Тому можна було б назвати Трипілля “плетеним селом”, і якщо перша частина цієї назви було б дещо перебільшеною, то щодо другої ніхто б впевнено не заперечував, бо, крім декількох тартаків і цегельні, а також зо двох десятків жидівських конур і тому подібних “будинків”, скупчених переважно над самим Дніпром, решта Трипілля — це суцільне велике село.
17. Береги, сплав, човни, худоба
… Коли в липні цього року я оглядав ці поселення, то вже нічого не нагадувало мені його давніх часів: ні багаторазово спустошене і відновлене місто, ні завалений сплавленим лісом Дніпро, ні високі обривисті береги, що осипаються щоденно порохом. Може трохи старожитній вигляд пастухів, що пливуть на човнах, коли з плавнів на Дніпрі гонили плавом худобу, що поверталась додому, міг навіяти мені про них думку.
18. Дівич-гора
… Бо так само мусіли переганяти худобу на плавні княжі скотарі і тоді, коли тут на Дівичій горі, на краю степового поля, що відділяє устя яру Красної від дещо південніше розташованого бічного відгалуження цього ж яру, підносився вузол всіх велетенських валів — укріплений город, що згадується вже в XI ст.
І за польських часів тут, над крутим згином срібного Дніпра, на обривистій червонуватій стіні берега повстав був дерев’яний замок, від якого нині немає й сліду; щоправда, Ґрабовський згадує про якийсь “городок” на Дівичій горі, однак під час короткого мого перебування в Трипіллі я не міг за нього допитатись.
***
ЛІТЕРАТУРА:
КЛІМАТ
ГЕОГРАФІЯ
ФЛОРА
ФАУНА
