Зникаюча забудова древньої вулиці – обличчя Старого Обухова (фото)

21/02/2016

прочитаєте за 3 хв.

Це одна з перших обухівських вулиць. Буквально, без натяжки і перебільшення. Протягом історії вона міняла свій статус від вулиці до кварталу, від кварталу до кутка і назад до вулиці.

З її околиць починалася колонізація Обухівської долини – брунька за брунькою ламалися і стікали (або навпаки – підіймалися) руслом Лукавиці (Кобрини) бобилі, сімейні і просто босяки в пошуках зручної оселі. Разом з ними ширилася система місцевих хуторів, пізніше відома як Лукавиця, точніше – Обухівський ключ.

Під нею жив легендарний козацький дембель з позивним "Педин", ім’я котрого гора носить щонайменше останні 200 років. Сама вулиця, по суті – праве (якщо підніматися) крило Педини, однією з назв котрої могла бути «Городок» і, ймовірно була «Вершина».

Образно, згідно з нашою гіпотезою, Вулиця і Гора співвідносяться між собою як Поділ і Печерськ у Києві. Перша – низинна, народна, історично реміснича; друга - на вершині, боярська, адміністративна.

Дана кореляція не 100%. Швидше за все подібна схема могла існувати в часи пізньої ВКЛ – ранньої Речі Посполитої. Вона не залишила по собі слідів у вигляді залишків городища. В літописах і в землі не знайдено слідів місцевої фортеці. Лише Вал, ймовірно Зміїний, одним зі своїх хвостів проповз в районі Вулиці і зник в на іншій стороні Обухівської долини і її історії.

Після колективізації з її «артілями» і тому подібних радянських експериментів в 30-х минулого століття в Обухові зникають органічні кооперативні асоціації – «цехи». Деякий час животіють «кустарі», але і вони, позбавлені економічної мотивації, пригнічені конкуренцією з боку державних підприємств практично після Другої Світової позбуваються вже малопотрібних навиків.

Без пафосу – з ними кане в лету ціла епоха. Совок остаточно бере гору і люди, яких true-націоналісти вважають платформою Самостійної держави зникають як клас. Точніше – міжкласовий прошарок. Розшифруємо – до колективізацій, розкуркулень, колгоспів і тому подібних господарчих суб’єктів державного капіталізму цілі обухівські родини володіли головними фетишами політекономії – засобами виробництва і свободою реалізації продуктів своєї праці.

Мешканці Вулиці, гончарі і богомази, представники десь елітних професій століттями відточували свої навички, передавали з покоління їх секрети і продавали свої вироби на чисельних торговищах краю. Один з них знаходився акурат на виході з кутка, вулиці, ремісничого кварталу, в цілому.

Тут народився відомий художник Киянченко. Зараз все, що залишилося від благородної глиняної магії місцевих дядьків виглядає як відкритий цегляний завод по 8 березня, котлован озера «Фейхоа» і зрізана по живому культя Педини в районі кар'єра на Автошколі.

Колись її називали Фабричним узвозом, в радянські часи - Гончарною, зараз – не приший кобилі хвіст – Франка. Останні "дерадянизаторські" перейменування не торкнулися її назви. Вона не мала і не матиме відношення до Обухова і його історії, власне як і більшість інших, перекладених на самостійницьку частоту, просто видуманих назв.

Гончарна - несе в собі пам’ять поколінь, Фабрична – династії місцевих горшечників. Обидві ліпляться до Вулиці як пелюстки у мушлі річкової беззубки, обидві мають перевагу над обезличним нацдемівським Франком – поетом і соціалістом з іншого краю української ойкумени.

Релокалізація історичної пам’яті це

пошук і відтворення назв вулиць, кутків і урочищ;
їх артикуляція, публічне повторення на рівні мантр;
історія Обухова і Обухівщини в школах і гімназіях;
кошти на вивчення локальної історії: лекції і друк;
визначення історичних місць, догляд за ними;
нарощування м’язів турмаршруту, ребрендинг міста.

А поки дерадянизована "Трипільська" має до Обухова таке саме відношення що і її попередниця - "Будьонного". Просто кинута в землю історії полова слів - бюрократичних і вимушених у всі часи.

Іншими словами, перефразовуючи генерала ФрАнко - "Собі вино, місту - похмілля".

***