***
… Нарешті настав день, коли Андрій взяв у руки скриньку — чемодані у селі тоді ще не знали; з харчами і своїми убогими пожитками, серед яких найбільшим скарбом, на його думку, були зошити з віршами. Біля воріт батько й син зупинилися:
— А може б, вернувся, Андрію? Помічник з тебе буде у шевстві. Перешивати й шпички робити ти вже вмієш. Цієї зими придивишся до закройки. Справді, вертайся?..
Постояли трохи. Андрій почував себе ніяково, ніби чимсь завинив перед батьком, і жаль його стало, такого завжди суворого й незворушного, а в цю мить раптом притихлого й безпорадного. Та він не повернувся назад, тільки ще раз оглянув подвір’я, де все було таке благеньке, відживало свій вік.
За ворітьми, високим моріжком понад вибоїстою дорогою, виблискувала стежечка. Вона й повела Андрія до Трипільської пристані. Скільки разів проходив тут — не перелічити, але ніколи не спадало на думку, що прийде час, останній час у житті, і вона оживе в його серці, зігріта чарівним словом, і поведе у вічність тримати іспит на невмирущість:
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
Його стежина, то «ревний біль і ревний жаль» на фініші життя, а зараз вона «біля серця клала цвіт» і кликала туди, «де обрій землю обніма».
Коли я йшов у люди на світанку
Весни моєї, спутниці у мандри,
Високе небо барви позичало
У синь-морях, і явори столітні
Мені вклонялись низько до землі...
Я поминув їх, бо шукав дороги...
Поруч ішла мати і потім стояла на березі, аж доки пароплав білим метеликом не розтанув у теплій синяві неба і Дніпра. Образ її згодом закарбувався в пісні, яка стала популярною серед мільйонів.
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
***
Із зауваженого:
1. Костенко пов’язує образ Малишкової стежини з реальною, котра вела його в Трипілля на пристань.
2. Для тих, хто хоч трохи уявляє собі Обухів важко зрозуміти, що це за стежина, оскільки дійти до Трипілля можна було постійно змінюючи стежки, дороги і тд. Плюс, як мінімум, двома шляхами – дорогою Обухів-Трипілля або тією, що зараз йде до Українки. Щоправда, в сьогоднішньому вигляді її не було, була заросла чигирями заплава Стугни. Так чи інакше від хати Малишків до пристані кілометрів 10-15 і то не асфальтом. З клумаками і чигирями якшо не возом ще той квест.
3. Той факт, що на Київ було легше дістатися з Трипілля водою ніж грунтовкою праз Козин говорить сам за себе.
4. Виходить, що Малишко на навчання не їздив, а плавав.
