Різниця між базіканням і нарративом дуже проста. Перше ти споживаєш лише один раз як перекус. Рецепт другого ти записуєш (конспектуєш) або намагаєшся застосувати у вигляді методології для аналізу власних питань.
До таких я відношу чудову у своєму пізнавальному потенціалі розмову Антона Лягуші з Ольгою Балашовою, котру я спочатку прослухав, потім – прочитав і спробував натягнути на глобус Обухова.
***
МОЇ ВРАЖЕННЯ, АНАЛОГІЇ, ПРИПУЩЕННЯ:
1. ПРОЦЕС МЕМОРІАЛІЗАЦІЇ – магістральне питання розмови, котре, безумовно, стосується Обухова у всьому континіумі від історії радянської (пам'ятники загиблим льотчикам, бійцям, Леніну) до історії сучасної (військове поховання на Польку, алея Небесної сотні). Ну і головне – нещодавні скандали довкола Алеї Героїв на Піщаній.
2. ПАМ'ЯТЬ ЯК ПРОЦЕС ЛЕГІТИМІЗАЦІЇ. В обухівському вимірі це спроби зафіксувати у громадському дискурсі маргінальні мізантропічні уявлення про власну «велич» чи «ідентичність». На рівні Обухова фіксується у двох трагікомічних явищах, асабійях. Перше, це спроба відділити від «демографічного тіла» т.зв. «корінних жителів» і наділити їх відмінними від всіх інших надзвичайними ознаками. Друге це латентний пошук винних в середовищі сучасних ВПО. Прикол у тому, що речники «корінних жителів» шукають зло у тих, хто приїхав (чи народився) у 1970-80. Вони ж, у свою чергу, не корінні, але вже місцеві підозрюють щойно прибувших ВПО. В обох випадках пам’ять працює за принципом «свій-чужий» і не сприяє процесам інтеграції громади.
3. ПАМ'ЯТЬ НЕ МАЄ СПІЛЬНОГО З ІСТОРІЄЮ. Раніше я кілька разів розглядав це твердження на прикладі обухівських міфів (Педина, Кобрина, клади і тд). Різниця між ними у тому, що історія Обухова це те, що, ймовірно, було. А пам'ять – часто різновид місцевого чи регіонального міфа. В основі історії лежить тріада «археологія – архіви – ономастика», в основі пам'яті – усна народна творчість у форматі «розказувала баба». Найдоступніший приклад – холівари за перейменування вулиць, прикладово, Чепелика. Для історії він і його родина – митці-самородки, для пам'яті – сусіди-алкаші.
4. ВІДСУТНІСТЬ ІНФРАСТРУКТУРИ РОЗПОВСЮДЖЕННЯ ІСТОРІЇ (та інфраструктури її пам'яті). Це те, що цікавить мене найбільше і чому я збираюся присвятити час після закінчення війни. Очевидно, що в місті присутні кілька версій історії Обухова (ідеологічна, конспірологічна та умовно наукова). Втім, жодна з них не володіє потрібною для розвитку інфраструктурою. До неї я зараховую здатність досліджувати та можливість переупаковувати у доступні формати (маршрутизація, відеофіксація і тому подібний маркетинг). Знайти (тему), дослідити (питання), екстраполювати (результати), перепрошити (культурний код).
5. ОБУХІВ – ТЕРИТОРІЯ ПАМЯТІ? Безумовно. Але, в більшості або неактуалізованої, або надміру заідеологізованої за вищезгаданою ознакою «свої»-«чужі». Приклад: татари у 16 ст, поляки у 17, росіяни у 18, євреї у 19 та «робітничий інтернаціонал» в другій половині 20 своїми не вважаються.
Обидва процеси каталізуються у явище, котре позбавляє історичну пам'ять жителів долини Кобрини статуса «соціальної дії» - імператива, котрий не роз’єднує, а об’єднує; не витісняє, а залучає; не хейтить, а пояснює.
Причин для цього більш ніж досить. Від об’єктивно-соціальних (відсутність гуманітарної інтелігенції як страти) до суб’єктивно-комунікаційних, втілених у фразу з діалогу «…наша проблема в тому, що часто ми сперечаємося з людьми, а не з їхніми ідеями». В Обухові, і це не секрет, рідко обговорюють проблему, частіше – недоліки співрозмовника.
***
ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ
Історична пам'ять громади – діалектичне поєднання процесу і явища. Важке, болюче і надзвичайно травмоване подіями останніх 3-х років. Порізане без наркозу по погано накресленим лініям особистого, відмінного від інших, досвіду. Потребуюче тривалого, безконфліктного і головне – терапевтичного переосмислення з боку тих, кого це цікавить і хто може собі це дозволити. Чути іншого і артикулвюати своє.
***
ЧИТАЙТЕ - https://www.ukrainer.net/anton-liahusha/
СЛУХАЙТЕ - https://www.youtube.com/watch?v=npPTO4Md5KI
