Обухівець Дашкевич-Горбацький і штаб Скоропадського: як це було

Обухівець Дашкевич-Горбацький і штаб Скоропадського: як це було

Уродженець Обухова Володислав Дашкевич-Горбацький яскравий приклад того, наскільки немилосердною може бути історія. Повністю викреслений з її місцевих сторінок він до цих пір животіє на рівні згадки в історії всеукраїнській. Разом з тим, станом на сьогодні він з легкістю очолив би рейтинг найвідоміших в історії вихідців з Обухова і ймовірно, потрапив би до чільної "трійки" на Обухівщині, в цілому.

Про нього детально і скурпульозно розповів історик Павло Гай-Нижник у своїй праці "Власний Штаб гетьмана П.Скоропадського: структура, штати, завдання (1918 р.)".

***

Начальник Штабу гетьмана з будь-якого приводу чи справи мав звітуватися лише перед гетьманом і отримувати вказівки та розпорядження також винятково від гетьмана, а тому “ніяке інше управління по справам, ввіреним його розпорядженню, вимагати вказівок по ним права не має”. Крім того, начальник гетьманського Штабу дорівнювався в правах з головноуправляючим, а в окремих випадках набував навіть прав міністра, тому й міг віддавати “всі розпорядження по міністерствам Гетьмана, його розміщенню, задоволенню та охороні”. Серед обов’язків начальника Штабу гетьмана було: командування частинами Штабу, нагляд за діловодством та ревізія справ Штабу, складання кошторисів видатків і прибутків по Штабу, а також передача гетьманських розпоряджень всім державним органам, цивільним установам і окремим особам для виконання зі словами: “Пан Гетьман наказав” [56, арк. 81–100, 16–30]. Серед осіб для виконання доручень при начальнику Штабу гетьмана були: старшини з правами командирів неокремих бригад, які за його вказівкою повинні були нести чергування в гетьманському палаці під час засідання Ради міністрів; осавули з правами командирів сотень, які під час свого чергування керували прийомом відвідувачів начальника Штабу і виконували окремі його доручення; і секретар з правами столоначальника, що виконував доручення начальника Штабу з цивільного управління і вів його особисте листування.

Усі папери, що надходили до начальника Штаба від П.Скоропадського, розподілялися по відділам управлінь і потім напрявлялися згідно резолюцій гетьмана або до відповідного міністерства, або за ними укладалися особливі доповіді – конспекти для повторної їх передоповіді вже начальником Штаба.

Відповідно ж до своїх обов’язків начальник Штабу доповідав гетьманові зведення прохань, політичну інформацію, газетні вибірки, а також ті окремі питання, котрі доручалися йому гетьманом і які здебільшого потім слугували П.Скоропадському матеріалом для розмов з міністрами [60, арк. 133–134].

На свого начальника Штабу гетьман, як він сам говорив у той час, дивився як на свою дружину, а тому й між ними та його начальником Штабу мала бути повна довіра й жодних таємниць; якщо ж закрадалася розхожість у поглядах, то вони мусили б розійтись [60, арк. 124]. В такому твердженні є певна логіка, адже начальник особистого Штабу через підпорядковані йому управління регулював усе внутрішнє життя гетьмана. З цього приводу один з його начальників Штабу Б.Стелецький згодом, вже в еміграції, дещо іронічно висловився, що “в сутності цю посаду було б більш правильно назвати Міністром Двору Гетьмана, але аби знову ж таки не створювати чуток про царський режим, вирішено було назвати її більш скромно” [60, арк. 124], тобто – начальником власного Штабу пана гетьмана.

І дійсно, кожноденна присутність за сніданком та обідом, а також кожноденні доповіді у гетьмана, які здійснював начальник Штабу, фактично робили його членом гетьманської родини. Близькість до глави держави, що осягав диктаторські повноваження, підвищувала й політичну та адміністративну вагу начальника Штабу в масштабах усієї владної вертикалі, адже усі доповіді гетьману від міністрів поверталися їм через начальника його Штаба, який, відтак, був в курсі й усіх поточних справ з питань державного управління. Крім того, як відверто визнавав Б.Стеллецький, “Начальник Штаба не входив до складу Ради Міністрів, але його вплив був більше кожного окремого міністра, позаяк він був постійним доповідачем та радником гетьмана і мав у своєму розпорядженні Особливий відділ за посередництва котрого повною мірою був інформований як про окремі особи, так і про події, що давало йому можливість легко розбиратися у подіях” [60, арк. 126].

Протягом семи з половиною місяців існування Української Держави Штаб гетьмана, а відтак і його Головну Квартиру, очолювали:

  • Дашкевич-Горбацький Владислав (29 квітня – 27 червня 1918 р.);
  • Стеллецький Борис (27 червня – 24 жовтня 1918 р.);
  • Аккерман Олександр (24 жовтня – 14 грудня 1918 р.)

Владислав Владиславович Дашкевич-Горбацький (16 (28) серпня 1879 – 7 червня 1952) – військовослужбовець, педагог, генерал-майор російської служби, з 29 квітня по 27 червня – начальник Штабу гетьмана П.Скоропадського.

Походив зі старовинного дворянського роду польсько-литовського походження (Daszkiewicz-Gorbacki), що поділився на кілька гілок. В.Дашкевич-Горбацький народився 16 (28) серпня 1879 р. в дворянській православній сім’ї в м.Обухів Київського повіту Київської губернії. Освіту здобув у Кременчузьмому реальному училищі, яке закінчив у 1897 р. Того ж року вступив до Московського військового училища, в якому 26 вересня 1897 р. прийняв присягу і вступив до служби. 9 серпня 1899 р. В.Дашкевич-Горбацький був випущений з Московського військового училища по І-му розряду в чині підпоручника у лейб-гвардії Литовський полк. Після отрмання 9 серпня 1903 р. погонів поручника навчався в Ніколаївській академії Генерального штабу, яку закінчив по І-му розряду у 1905 р. Того ж року (28 травня) став штабс-капітаном гвардії з переіменуванням в капітани Генерального штабу. З 25 листопада 1905 р. по 28 листопада 1907 р. відбував цензове командування ротою у лейб-гвардії Гренадерському полку. Після цього до 14 серпня 1913 р. служив обер-офіцером для доручень при штабі гвардійського корпусу. За цей час 6 грудня 1911 р. отримав звання підполковника. Певний час викладав тактику в Пажеському корпусі. 14 серпня 1913 р. отримав призначення, яке було затверджене 6 грудня того ж року, на службу штаб-офіцером для доручень при штабі 1-го армійського корпусу.

Учасник Першої світової війни, невдовзі після початку якої 6 грудня 1914 р. був підвищений у військовому званні до полковника. У 1915 р. короткий час перебував на різних військових посадах: від 10 вересня до 1 листопада 1915 р. був виконуючим обов’язки начальника штабу 50-ї піхотної дивізії, з 1 по 7 листопада 1915 р. – 68-ї піхотної дивізії, а з 7 по 23 листопада 1915 р. – тимчасово керуючий справами начальника штабу 36-го армійського корпусу. Наказом головнокомандувача Західним фронтом від 26 січня 1916 р. (підтверджено Височайшим наказом 2 лютого 1916 р.) до 3 січня 1917 р. командував 96-м піхотним Омським полком. Після Лютневої революції в Росії В.Дашкевич-Горбацький призачений (з 9 квітня 1917 р.) начальником штабу 24-ї піхотної дивізії з переводом до Генерального штабу. На початку 1917 р. отримав звання генерал-майора.

За час служби в російській імператорській армії був нагороджений: орденами Святого Станіслава ІІІ ст. (1907 р.), Святої Анни ІІІ ст. (1908 р.), Святого Станіслава ІІ ст. (6 грудня 1911 р.), Святої Анни ІІ ст. (6 грудня 1913 р.), Святого Володимира ІІІ ст. з мечами (27 квітня 1915 р.); світло-бронзовою медаллю “За зусилля по успішному виконанню загальної мобілізації 1914 р.” (5 грудня 1915 р.); мечами до ордена Святої Анни ІІ ст. (21 липня 1915 р.), мечами та бантом до ордена Святої Анни ІІІ ст. (10 січня 1916 р.), мечами до ордена Святого Станіслава ІІ ст., а також 12 січня 1917 р. Георгієвською зброєю [7; 10; 36; 37; 40].

З поверненням в Україну після революційних подій в Росії, короткий час на початку 1918 р. командував ІХ пішою дивізією УНР, а потім став членом таємної організації “Українська Громада”, яку очолював генерал П.Скоропадський і яка готувала повалення Центральної Ради. Активний учасник і фактичний керівник гетьманського перевороту у Києві 29 квітня 1918 р., внаслідок якого П.Скоропадський прийшов до влади. У квітні–червні 1918 р. – начальник особистого Штабу гетьмана всієї України.

З керівником свого майбутнього штабу П.Скоропадський визначився 25 квітня, за кілька днів до перевороту. Пізніше він згадував про це призначення так: “Було пізно вночі… В мене не було ще начальника штабу. Я ніяк не міг зупинитися на якому-небудь генералі… Події так швидко розгорталися. Через кілька днів влада переходила до мене, а людей для ведення справи я ще не знайшов. Наступного дня я згадав про певного начальника дивізії, генерал-майора Дашкевича-Горбацького. Особисто я його майже не знав, проте чув, коли ще командував корпусом, що у 1-му корпусі його хвалили як доброго і рішучого командира полка. Він був офіцером генерального штабу. Часу на обміркування не було, я по нього послав і негайно призначив його своїм начальником штабу” [32, с. 149]. Офіційно був призначений начальником Штабу гетьмана 3 травня 1918 р. Проте у червні 1918 р. його було усунено з посади начальника Штабу гетьмана, який, за словами самого П.Скоропадського, “достеменно не міг впоратися із цією справою” [32, с. 214]. Насправді ж В.Дашкевича-Горбацького усунули з посади через “великі тертя” з головою Ради міністрів і міністром внутрішніх справ Ф.Лизогубом та міністром судівництва М.Чубинським [60, арк. 125].

Втім В.Дашкевич-Горбацький не відійшов від служби. З 27 червня по жовтень 1918 р. він служить генеральним старшиною при гетьмані, а в жовтні 1918 р. був призначений головою надзвичайної місії Української Держави до Румунії. Місія мала не лише стати осібним представництвом гетьмана, але й довести до логічного дипломатичного завершення економічну війну Української Держави з цією країною й, відповідно, домогтися повернення Україні окупованої румунами Бессарабії. Крім того в румунських Ясах перебувало військове представництво Антанти, а відтак надзвичайний представник гетьмана мав налагодити тісний контакт і в цій сфері.

Проте вчасно виїхати до Румунії голова української надзвичайної місії вже не встиг. Після початку протигетьманського повстання на чолі з Директорією в листопаді 1918 р. виїхав до Одеси, де намагався вступили до лав Збройних сил Півдня Росії (Добровольчої армії), але отримав відмову від генерала А.Дєнікіна через службу В.Дашкевича-Горбацького Українській Державі. Відтак він добирається до Румунії, де, за словами П.Скоропадського, “був дуже люб’язно прийнятий королем і королевою”, але сам гетьман згодом вважав, що призначення В.Дашкевича-Горбацького головою надзвичайної місії Української Держави до Румунії було не зовсім вдале [32, с. 301]. В березні 1919 р. відплив до Туреччини у Константинополь (Істамбул), проте вже восени 1919 р. добровільно прибуває в розпорядження армії адмірала А.Колчака, де був зачислений до резерву чинів. Після вбивства генерала П.Грівіна В.Дашкевич-Горбацький 22–24 листопада 1919 р. стає тимчасово керуючим справами командуючого Північної групи 1-ї армії. Учасник відомого Сибірського Льодового походу (1919 р.), за що був нагороджений знаком відзнаки Військового ордену “За Великий Сибірський похід” І ст. (№ 9, 27 травня 1920 р.). У 1920 р. (на 27 травня) – генерал для доручень при командуючому військами Далекосхідної армії, а з 6 червня 1920 р. перебував у розпорядженні головнокомандуючого усіма силами Російської Східної Окраїни. Згодом емігрував у Китай, а з 1922 р. мешкав у Німеччині.

Про життя та діяльність В.Дашкевича-Горбацького в Німеччині відомостей практично немає. Як свідчив генерал А. фон Лампе у довідці для розсилки вищим чинам Російського загально-військового союзу від 1 серпня 1938 р., у 1937 р., після створення в Німеччині за розпорядження нациського керівництва Управління справами російської еміграції в Німеччині на чолі з генералом В.Біскупським, В.Дашкевич-Горбацький належав до групи осіб, які обєдналися навколо архієпископа Тихона і які, в тому чи іншому вигляді, але провадили жорстку боротьбу проти В.Біскупського. Серед членів цієї групи (Тихон виїхав з Німеччини в червні 1938 р.), крім В.Дашкевича-Горбацького, були також колишній колчаківський генерал Сахаров, колишній начальник Санкт-Петербурзького охоронного відділення Герасимов, офіцер кінної гвардії поручник князь Масальський (вислано з Німеччини у 1937 р.), полковник граф Воронцов-Дашков та інші. Після вступу Радянської армії наприкінці Радянсько-німецької війни 1941–1945 рр. у Німеччину був заарештований і вивезений до СРСР. Там В.Дашкевича-Горбацького засудили до виправно-трудових таборів. Помер 7 червня 1952 р. у таборі Інте (Печорлаг – Печорський табір), а похований у поселенні Абезь Інтинського району Республіки Комі (могила № О-27), що нині належить Російській Федерації.

Читайте також:

Коментарі