Ми знаходимо там Київ, Треполь, Витичів, Святополч, Василів. Читаємо про Стугну, Дніпро, походи князів, битви з печенігами й половцями. А назви «Обухів» немає. Звідси легко зробити висновок, що між ранніми слов’янами і пізньосередньовічним Обуховом у місцевій історії лежить кількасотрічна порожнеча. Археологія показує зовсім іншу картину.
У межах сучасного Обухова та безпосередньо біля міста відомий цілий комплекс поселень X–XIV століть. На одних знаходили житла і господарські споруди, на інших — давньоруську кераміку, металеві речі, уламки амфор, жорна. Десь серед цих поселень, найімовірніше, був захований знаменитий Обухівський скарб XII — першої половини XIII століття. Саме цю різницю між відсутністю «літописного Обухова» та реальною археологічною мережею добре показує матеріал «Обухів і Київська Русь: мої помилки і їх діти».
А якщо відійти від сучасної адміністративної межі міста, картина стає ще виразнішою. На Дніпрі стояли Треполь і Витичів. У 1095 році неподалік від Витичева князь Святополк заснував нове укріплене місто — Святополч. Давньоруські пам’ятки відомі в Халеп’ї, Таценках, Дерев’яній, Копачеві, Старих Безрадичах, Українці та інших селах. Стугною проходила одна з найважливіших оборонних ліній на південних підступах до Києва.
Тому правильне питання звучить не «чи існував Обухів за Київської Русі?». Обухова з такою назвою ми не знаємо. Питання інше: що відбувалося на території майбутнього Обухова та історичної Обухівщини в X–XIII століттях? І тут відповідь уже зовсім інша.
Це був не пустир біля столиці Русі. Це був заселений, господарськи освоєний і стратегічно важливий простір між Києвом, Стугною і Дніпром.
Ми часто уявляємо Русь через міста. Київ, Чернігів, Переяслав, Вишгород. Кам’яні церкви, князі, дружинники, укріплення.
Але більшість населення жила не в таких центрах. Монографія «Древнерусские поселения Среднего Поднепровья» показує набагато складніший світ — десятки й сотні невеликих поселень, розкиданих уздовж річок, на терасах, мисах і придатних для землеробства ділянках. Вони постачали містам продукти, ремісничу сировину, худобу. Через них проходили дороги. Частина тяжіла до городищ, частина існувала без укріплень.
Саме в цю систему вписувалася територія сучасного Обухова. Ще узагальнення археологічних матеріалів 1980-х років фіксувало давньоруські пам’ятки у Старих Безрадичах, Трипіллі, Халеп’ї, Витачеві, Обухові, Дерев’яній, Таценках, Жуківцях, Копачеві, Великих Дмитровичах, Козині, Плютах, Українці та інших пунктах.
Подальші дослідження додали нові об’єкти. Особливо змінилася картина самого Обухова. Рятувальні роботи, розвідки й невеликі розкопки кінця XX — початку XXI століття показали, що в межах сучасної міської забудови давньоруський матеріал трапляється не в одному випадковому місці.
На східній та північно-східній околиці, біля межі з Дерев’яною, зафіксовано велике поселення XII–XIII століть. Тут досліджували житловий об’єкт, знаходили кераміку, вироби з чорного й кольорового металу, уламок жорна.
На західній околиці, на поселенні Полянський-2, знайдено матеріали XII–XIII століть. Серед них особливо цікавий уламок ручки амфори трапезундського типу. Один маленький фрагмент нагадує про те, що навіть село біля Києва не було замкненим світом: товари й тара могли долати сотні й тисячі кілометрів.
Давньоруський культурний шар фіксували на Київській вулиці, поблизу сучасної міської забудови. Матеріали X–XII століть відомі в районі Педини. На Робочій вулиці, біля Михайлівської церкви, є речі XIII–XIV століть.
Особливо показовий район сучасних Піщаної, Лермонтова і Київської вулиць. Тут простежено матеріали від другої половини X століття до середини XIII-го, а також пізніші горизонти XIV–XV століть. Окремий комплекс робіт у місті представлений у публікації про пам’яткоохоронні дослідження селища Лукавиця (Обухів Малий) у 2007 році.
Під час рятувальних робіт археологи дослідили тут житлові й господарські споруди, ями, печі, виробничі об’єкти. Знайшли кераміку, предмети побуту, прикраси та озброєння.
Це вже важко пояснити випадковими речами, загубленими подорожніми. Перед нами територія реального поселення. І таких точок у межах сучасного Обухова кілька.
Найвідомішою давньоруською знахідкою Обухова залишається скарб, відкритий Вікентієм Хвойкою 1905 року. Про нього докладно писав Михайло Квітницький у дослідженні «Обухівський скарб: В. В. Хвойка і сучасні дослідження». Сюжет і основні відомості про знахідку також зібрані в публікації «Обухівський скарб» Вікентія Хвойки. Після знахідки речі потрапили до Київського історичного музею, а згодом увійшли до наукового обігу.
До комплексу належали характерні для заможного середовища Русі прикраси — зокрема колти, гривни та браслет. Галина Корзухіна датувала комплекс XII — першою половиною XIII століття.
Колти — парні порожнисті прикраси, які підвішували біля скронь до головного убору. Це один із найбільш упізнаваних елементів ювелірного мистецтва домонгольської Русі.
І саме тут виникає цікава суперечність. Літописного Обухова немає. А коштовності рівня давньоруської елітарної культури — є. Колись така знахідка могла виглядати майже ізольованою. Скарб знайшли біля Обухова — і все. Сьогодні, коли навколо нього відома мережа поселень X–XIII століть, ситуація інша.
Скарб перестає бути дивною випадковістю. Ми не знаємо, кому він належав. Не знаємо, чому його сховали. Монгольська навала 1240 року виглядає спокусливим поясненням, але без точного археологічного контексту прив’язувати закладення скарбу саме до цієї події було б занадто сміливо.
Не знаємо навіть точно, з якого з місцевих поселень походив його власник. Але тепер принаймні зрозуміло, що навколо було середовище, у якому така річ могла існувати. Не «скарб посеред пустелі», а скарб серед населеного давньоруського ландшафту.
Саме тут починається одна з головних загадок місцевої історії. Археологія доводить, що люди на території сучасного міста жили у X, XI, XII і XIII століттях. На деяких пам’ятках матеріали простягаються далі — у XIV століття. А пізніше ми вже бачимо іншу історичну картину, з назвами Лукавиця, Обухів та поселеннями ранньомодерної доби.
Що між ними? Чи було населення наступних століть прямими нащадками мешканців давньоруських поселень? Чи частина сіл зникла після монгольського вторгнення? Чи змінювалися місця проживання, а населення залишалося в тому самому мікрорегіоні? Чи існувала Лукавиця вже в пізньоруський або литовський час?
Сьогодні чесна відповідь одна: ми не знаємо. Саме тому небезпечно малювати красиву пряму лінію «давньоруське поселення — Лукавиця — сучасний Обухів». Археологічна присутність людей доведена. Безперервність конкретного поселення й назви — ні. Але й протилежна крайність помилкова. Відсутність слова «Обухів» у літописі не означає, що тут нічого не було.
Між формулами «Обухів існував за Русі» і «до пізнього Середньовіччя тут була порожня земля» лежить значно цікавіша реальність: на території майбутнього міста існувало кілька давньоруських поселень, подальша доля яких поки що простежена не повністю.
Це і є справжня «зникла ланка» обухівської історії.
Для людини XI століття не існувало Обухівського району, Київської області чи сучасних громад. Натомість існували Дніпро, Стугна, Красна, долини малих річок, брід, пагорб, болото, ліс, поле й дорога. І якщо дивитися саме так, щільність давніх пам’яток уже не дивує.
На півночі — Київ. На сході — Дніпро, головна транспортна артерія величезного регіону. Стугна давала природний шлях із внутрішнього лісостепу до Дніпра. Її долина водночас була дорогою, джерелом води, місцем для поселень і природною лінією оборони. Красна продовжувала цю систему на південь.
Високі дніпровські кручі давали огляд на десятки кілометрів. Піщані тераси й підвищення серед заплав були придатні для поселень. Лесові плато — для землеробства.
Тому протягом тисячоліть люди поверталися приблизно до тих самих природних вузлів. Археологічна культура могла змінитися. Мова могла змінитися. Політична система могла змінитися. А вигідний мис над Дніпром залишався вигідним мисом. Саме тому в Трипіллі, Халеп’ї, Таценках, Витачеві та інших місцях пам’ятки різних епох буквально накладаються одна на одну.
Русь успадкувала цей ландшафт — і перебудувала його відповідно до власних потреб.
Наймасштабнішим матеріальним слідом цієї перебудови стали Змієві вали. Назва казкова. Самі споруди цілком реальні. Протягом XIX–XX століть їх датували дуже по-різному — від скіфського часу до раннього Середньовіччя. Ситуацію значно прояснили систематичні дослідження Михайла Кучери. Його монографія «Змиевы валы Среднего Поднепровья» узагальнила результати багаторічного археологічного вивчення цієї системи.
Для основної системи валів Середнього Подніпров’я він обґрунтував давньоруську дату — насамперед кінець X — початок XI століття. Це час Володимира Святославича та Ярослава Володимировича, коли Русь намагалася перекрити найнебезпечніші напрямки печенізьких нападів на Київ.
Це була не одна стіна. І не фантастичний вал від одного краю України до іншого. Перед нами система окремих ліній, прив’язаних до річок, вододілів і природних перешкод. Усередині насипів археологи знаходили дерев’яні конструкції. Вал міг сягати кількох метрів у висоту, а зверху його підсилював дерев’яний частокіл або стіна.
Його сенс полягав не в тому, щоб назавжди зупинити армію. Кочову кінноту треба було затримати. Змусити шукати прохід. Позбавити її головної переваги — швидкості та раптовості. Дати час сторожовим пунктам передати сигнал, а князівському війську — зібратися.
У 1008 році місіонер Бруно Кверфуртський, який побував у Володимира, писав про довгу й міцну огорожу, споруджену правителем для захисту від кочовиків. У науковій літературі цей опис давно пов’язують із системою південноруських укріплень.
Для Обухівщини особливо важлива Стугна. Саме вона стала одним із ранніх рубежів оборони Києва. Старі дослідники й карти фіксували систему валів між Дніпром, Стугною та Ірпенем, а також південніші лінії. Один із оглядів локальних археологічних прив’язок зібрано в матеріалі «Археологія Обухова і його району в 1966: особливості і локації».
У місцевій традиції особливо привабливо звучить питання про «два обухівські вали». На пізніших картах і документах біля Обухова справді з’являються Довгий вал, Поперечний вал, «валок» та інші подібні назви. Володимир Антонович також згадував земляні споруди між Обуховом і Дерев’яною.
Але тут потрібна обережність. Топонім «вал» ще не дає автоматичного датування XI століттям. Частина земляних споруд могла виникати пізніше. Частину могли перебудовувати. Старий вал міг використовуватися як межа, дорога чи орієнтир через багато століть після спорудження.
Тому найбільш коректна формула така: картографія й топоніміка зберігають біля Обухова можливі відголоски давніх оборонних ліній, але кожну конкретну споруду треба окремо перевіряти археологічно.
І це значно цікавіше, ніж просто оголосити будь-який насип «Змієвим валом».
Якщо для самого Обухова давньоруська назва поки невідома, то всього за кільканадцять кілометрів ситуація протилежна.
Трипілля було літописним містом. У джерелах воно постає як Треполь. Його положення майже ідеальне. Високий мис біля Дніпра, гирло Красної, заплава, можливість контролювати річкові й сухопутні підходи. Сучасний огляд давніх пам’яток цієї точки подано в матеріалі «Археологічні пам’ятки узбережжя Канівського водосховища: “Серце Трипілля”».
Археологічні матеріали свідчать, що давньоруське заселення тут почалося рано. Знахідка візантійської монети часу Романа I Лакапіна, який правив у 920–944 роках, добре вписується в контекст контактів X століття, хоча сама монета, звісно, не може датувати заснування укріплень.
На Посадовій, або Замковій, горі простежуються давні земляні укріплення. Археологічні матеріали X–XIII століть знаходили і на самому городищі, і в зоні посаду.
Ще в 1930-х роках під час будівельних робіт тут виявляли давньоруську кераміку та уламок амфори. У 1960 році поблизу школи досліджували заглиблений житловий об’єкт із керамікою, кістками тварин та уламком жорна.
Треполь був не декорацією над Дніпром, а живим містом. І саме біля нього 1093 року відбулася одна з найбільш драматичних подій давньоруської історії Обухівщини. Після смерті Всеволода Ярославича половці прийшли на Русь. Князі Святополк Ізяславич, Володимир Мономах і Ростислав Всеволодович вийшли їм назустріч.
Руське військо перейшло Стугну. Літопис прямо згадує вал. Потім відбулася битва. Руські полки були розбиті. Під час відступу князь Ростислав Всеволодович потонув у Стугні. Для загальної історії Русі це один із епізодів великої боротьби зі степом. Для Обухівщини — майже готова історична сцена.
Тут є конкретна річка. Конкретне місто. Конкретний оборонний рубіж. Конкретна дата — 1093 рік. І подія, описана літописцем. Рідко коли археологічний ландшафт і письмове джерело сходяться настільки близько. Тому Трипілля не варто залишати заручником лише однієї, нехай і всесвітньо відомої епохи.
До трипільської культури це місце існувало. Після неї — теж. І давньоруський Треполь є одним із найважливіших поверхів його історії.
Халеп’я сьогодні значно рідше асоціюється з Руссю, ніж Трипілля чи Витачів. А дарма. Археологічна карта села й околиць показує багатошаровий простір із городищем, поселеннями та поховальними пам’ятками. Систематизований огляд цих точок є в матеріалі «Археологічні пам’ятки узбережжя Канівського моря. Халеп’я».
В урочищі Шанці відомі матеріали скіфського й давньоруського часу. Давньоруське поселення тут фіксували ще під час досліджень 1960 року, пізніше знаходили нові фрагменти кераміки.
Північніше кладовища виявляли поховання давньоруського часу. Серед знахідок згадуються скроневі кільця. Біля гирла Бобриці, на правому березі, існує багатошарове поселення. Тут знаходили кераміку різних періодів, кістки тварин та інший матеріал, зокрема давньоруський.
Ще один багатошаровий комплекс відомий в урочищі Циганка. І тут проявляється проблема, спільна для багатьох дніпровських пам’яток: берег руйнується. Частина археологічного шару буквально зникає разом із кручами. Халеп’я тому цікаве не лише як пункт на історичній карті. Воно показує, наскільки вразливим є археологічний архів Обухівщини.
Курган можна розорати. Поселення — забудувати. Берег — змити. І якщо пам’ятку не зафіксувати сьогодні, завтра досліджувати може бути вже нічого.
Далі на південь лежить місце, значення якого для Русі важко переоцінити. Витачів. У X столітті поселення, яке співвідносять із Витичевом, згадує візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний у трактаті «Про управління імперією». Описуючи знаменитий шлях русів Дніпром до Чорного моря, він згадує пункт, де збиралися човни перед подальшим рухом на південь.
Для сучасної людини це можна порівняти з останнім великим пунктом збору перед складною ділянкою маршруту: тут перевіряли людей, чекали на інші човни й готувалися до дороги. Попереду були дніпровські пороги, степ і небезпека нападів.
Археологічно старий Витичів пов’язують із північним городищем в урочищі Городок. Зведення пам’яток і знахідок подано в матеріалі «Археологічні пам’ятники Канівського узбережжя. Витачів».
Тут досліджували житла X століття, господарські ями IX–X століть та інші споруди. Знайдено ранню гончарну й ліпну кераміку, прикраси та предмети побуту.
Однією з цікавих знахідок є уламок семипроменевого скроневого кільця — типу, який традиційно пов’язують із населенням басейну Оки та радимичами. Одна річ не означає переселення цілого племені, але добре показує мобільність людей і речей усередині Русі.
Витичів був частиною не локального, а великого дніпровського світу. Через нього проходив маршрут між Києвом, південними землями Русі, степом, Чорним морем і Візантією. Саме тому панорама Дніпра з Витачева — це не просто красивий краєвид. Це частина історичного пояснення.
Стоячи на кручі, можна буквально зрозуміти, чому поселення виникло саме тут.
У Витачеві є ще один давньоруський сюжет. І він надзвичайно конкретний. Приблизно за півтора кілометра на південь від сучасного села лежить Південне Витачівське городище. Його співвідносять із літописним Святополчем.
Під 1095 роком літопис повідомляє, що великий князь київський Святополк Ізяславич заклав місто на Витачівському пагорбі й назвав його своїм ім’ям. Сюди переселили людей із Юр’єва та інших поселень, які потерпали від половців.
Вибір місця мав очевидну військову логіку. Поруч були дніпровські переправи. Контроль над ними означав контроль над рухом людей, товарів і військ. Навіть назва Святополчів Брід зберігалася в місцевій топографії значно пізніше.
Розкопки показали серйозність укріплення. Тут існували дерев’яно-земляні оборонні конструкції з баштами. Усередині були житла, господарські споруди та виробничі об’єкти.
На одній із ділянок діяла гончарна майстерня з піччю. В іншій частині городища розташовувався могильник XII–XIII століть. І саме знахідки дозволяють побачити Святополч не як точку на схемі, а як живе містечко. Тут користувалися замками й ключами. Різали їжу ножами.
Підковували та споряджали коней. Ловили рибу. Працювали сокирами, долотами й шилами. Воїни мали списи, сулиці, наконечники стріл і кольчуги. Археологи знайшли скляні браслети, сережки, підвіски, уламки скляних посудин. Особливо цікаві писала — металеві стрижні для письма на воскових табличках. Одне було декоративно оздоблене.
Тобто письмова культура тут не обмежувалася далеким Києвом і монастирями. Святополч жив у тому самому культурному світі. Дослідниця Н. Блажевич, аналізуючи Південне Витачівське городище, звернула увагу, що в досліджених спорудах немає картини великої пожежі, яку можна було б упевнено пов’язати з раннішим розоренням. Вона запропонувала пов’язувати остаточну загибель міста з монгольським наступом 1240 року.
Це аргументована версія, хоча для археології завжди краще залишати простір для уточнення. Так чи інакше, у першій половині XIII століття життя Святополча обірвалося.
Іноді найкраще про місто розповідає не золото. А залізо. Колекція залізних виробів, отримана під час досліджень Південного Витачівського городища, майже фотографує повсякденність. Окреме дослідження М. Горнікової та Д. Недопако «Залізні вироби з давньоруського Витачева» присвячене саме цьому комплексу.
У комплексі — понад сотня цвяхів, сімнадцять ножів, вісім замків, сім ключів, наконечники стріл, сокира, кільце кольчуги, наконечник сулиці, долото, вудила, острога, писало, ножиці, голка, кресало, рибальський гачок і шило. На перший погляд — археологічний склад металобрухту.
Насправді — структура життя. Цвяхи означають дерев’яне будівництво. Замки й ключі — майно, яке треба було захищати. Ножі — щоденну роботу. Вудила й острога — коня. Зброя — небезпечний прикордонний світ. Гачок — використання Дніпра не лише як дороги, а і як джерела їжі.
Писало — письмо. І саме такі предмети руйнують шкільний образ Київської Русі як історії лише князів, храмів і битв. Русь Обухівщини — це також людина, яка ремонтує двері, точить ніж, палить піч, ловить рибу, меле зерно, пасе худобу і замикає на ніч комору.
У Витачева є ще одна історія — настільки ефектна, що з нею особливо важливо бути обережним. У Норвегії відомий рунічний камінь з Альстада. У його молодшому написі, який датують XI століттям, згадуються Гарди — тобто землі Русі, — і загадкова назва місця.
У 1965 році Борис Клейбер запропонував читати її як Вітахольм і пов’язав із Витачевом. Історію появи цієї версії та аргументацію самого Клейбера розібрано в матеріалі «Витахолм у Витачів у автора ототожнення Клейбера. Частина 4».
Гіпотеза була приваблива. Скандинавське viti могло асоціюватися з сигналом або вогнем, а holmr — з підвищенням чи островом. На додачу археологи у Витачеві знаходили рештки дерев’яних споруд і сліди пожежі.
Вийшла майже ідеальна історія: Витачів — русько-скандинавський сигнальний пункт на Дніпрі, назва якого випадково збереглася на норвезькому рунічному камені.
Цю версію обговорювали й пізніші автори, зокрема Омелян Пріцак. Але красивість гіпотези не робить її фактом. Існують інші прочитання напису. Зокрема Олексій Щавелєв запропонував інше тлумачення топоніма ustaulm; дискусію навколо цього прочитання викладено в матеріалі «Витахолм і Витачів у Щавелєва. Частина 3». Саму назву Витичів можна пояснювати без скандинавської етимології, зокрема через особове ім’я.
Найголовніше — археологія поки що не дала такого набору скандинавських знахідок, який дозволив би сказати: так, норвезький напис безсумнівно говорить саме про Витачів.
Тому «вікінги залишили на камені назву Витачева» — надто сильне твердження. А от інше формулювання цілком коректне: в історіографії існує цікава гіпотеза про можливу згадку Витачева на скандинавському рунічному камені, але вона залишається дискусійною. І саме так її варто розповідати туристам.
Не вбивати легенду. А пояснити, де закінчується факт і починається інтерпретація.
Оборонні вали, Треполь і Святополч не виникли б у такій формі, якби на південь від Києва лежав спокійний тил. Перед нами прикордоння. У X–XI століттях головною загрозою були печеніги, пізніше — половці. Але взаємини Русі зі степом не зводилися до схеми «слов’яни проти кочовиків».
Кочові та напівкочові групи могли воювати з руськими князями, служити їм, укладати союзи, брати участь у міжкнязівських війнах, оселятися на південних рубежах.
У XII столітті важливу роль відігравали чорні клобуки — об’єднання тюркських груп, пов’язаних із київськими князями.
Тому фронтир був не бетонною стіною між двома світами. Це була контактна зона. Товари рухалися в обидва боки. Люди переходили межі. Військові противники ставали союзниками.
Антропологічні дослідження населення Середньої Наддніпрянщини також показують складні зв’язки місцевих груп із населенням степового походження.
Для Обухівщини це важливо ще й тому, що вона лежала буквально між двома просторами. Київ був зовсім близько, але й степ — уже недалеко. Стугна певний час була оборонною межею. Потім кордон Русі посунувся далі на південь, до Поросся.
Територія, яка в один момент була небезпечним переднім краєм, за кілька поколінь могла стати внутрішньою частиною ширшої оборонної системи.
Це і є історія фронтиру — межі, яка постійно рухається.
Особливе місце в цій картині займають Таценки. Їхня археологія відрізняється від високих городищ Витачева чи Трипілля. Тут головний герой — заплава. У дослідженні І. Готуна, А. Петраускаса, М. Квітницького та О. Коваля «Заплавні давньоруські пам’ятки Київського Придніпров’я» розглядаються знахідки на піщаних підвищеннях серед заплави Стугни.
На пам’ятці Обухів-3 знайдено давньоруські металеві речі: калачеподібне кресало, деталі замка та предмет, який інтерпретували як ключ.
Але тут є важлива деталь. Багаторічні дослідження самого пункту не дали характерного комплексу давньоруської гончарної кераміки. Найближчий керамічний матеріал лежав на певній відстані. Отже, назвати Обухів-3 звичайним давньоруським селом було б поспішно. Можливо, ця територія використовувалася господарськи.
Можливо, предмети потрапили сюди іншим шляхом. Поблизу Нещерова й Таценок під час масштабніших робіт знаходили інші речі Русі — бронзові дзвіночки, фрагменти металевих виробів, цвях. Це хороший приклад археології, яка не дає простої відповіді. І саме тому вона цікава.
Навіть запропонована Леонідом Махновцем локалізація літописного Дернового приблизно в районі Обухів-3 залишається лише гіпотезою. Поки немає достатнього комплексу доказів, ставити тут табличку «літописне місто Дерновий» не можна.
Зате можна показати інше. Заплава Стугни за Русі була не порожньою периферією. Її використовували, нею пересувалися, тут губили або залишали речі, а на прилеглих підвищеннях існували поселення.
Мирослав Чайковський використовує назви «Мідгард» та «ойкумена» як сучасні образи для історичної Обухівщини — приблизно простору в межах 15–20 кілометрів навколо долини Кобрини, між Стугною та Красною. Сам він формулює цю рамку в тексті «Копачів — Обухів — Трипілля — Перегонівка: наша ойкумена, історична Обухівщина».
Тут принципове застереження. «Мідгард» — не давня назва Обухівщини, не доказ того, що тут жили скандинави, і не історична адміністративна одиниця. Це спосіб подивитися на минуле не крізь сучасний район, громаду чи область, а через невеликий природний і людський простір, усередині якого люди постійно взаємодіяли.
Для Київської Русі така модель працює навіть краще, ніж для деяких пізніших періодів. Візьмімо карту. Обухівські поселення лежать у долині Кобрини та на прилеглих висотах. Далі Стугною виходимо до Таценок. Трипілля контролює район гирла Красної й вихід до Дніпра.
На кілька кілометрів нижче — Халеп’я. Ще південніше — Витачів із двома давньоруськими центрами. Поруч переправи. Далі — Стайки й інші пам’ятки дніпровської лінії. Це не набір випадкових крапок: їх зв’язують ландшафт, річки, дороги, броди, оборона, торгівля й господарство.
І саме тут «ойкумена» корисніша за адміністративну карту XXI століття. Мешканцеві давньоруського поселення на території сучасного Обухова було важливіше, скільки йти до Стугни або Дніпра, ніж те, до якого майбутнього району ця земля колись належатиме.
Ще далі на південь лежать Стайки. Тут також відомий комплекс різночасових археологічних пам’яток. На північному заході села зафіксовано багатошарове поселення з давньоруською керамікою. Неподалік розташоване городище.
На високому дніпровському мисі міститься укріплене урочище Замчище. Його укріплення використовували й пізніше, тому автоматично відносити всю видиму систему валів до Русі не можна.
Натомість давньоруські поселення та могильники у районі Стайок засвідчені археологічно. Особливо цікавими є курганні кладовища. В урочищах Карпенків вивіз і Попів відомі давньоруські кургани. Під час досліджень знаходили поховання XI–XII століть, прикраси, залишки тканини й взуття.
Це ще один вимір історії, якого майже не видно в ландшафті. Це не місто і не фортеця, а місце, де покоління людей ховали своїх померлих. Іноді саме могильник свідчить про тривале існування громади краще, ніж випадкова знахідка зброї.
Якщо скласти разом знахідки Обухова, Трипілля, Халеп’я, Витачева й сусідніх поселень, перед нами виникає досить земна картина.
Більшість людей не ходила в походи на Константинополь. Вони жили з поля, худоби, річки й ремесла. Жорна свідчать про зерно. Кістки тварин — про тваринництво і харчування. Рибальські гачки — про рибу. Прясельця — про виготовлення нитки. Печі та гончарні горни — про виробництво.
Залізні інструменти — про деревообробку й ремесло. Амфори — про зв’язки з південними ринками. Кінське спорядження — про транспорт і військову мобільність. Замки й ключі — про приватний простір і майно. Скроневі кільця, браслети та підвіски — про одяг і статус.
Писала — про грамотність. Цей світ не був ані примітивним, ані однаково багатим. Великий Київ стояв зовсім поруч і створював величезний попит на продовольство та сировину. Дніпро включав регіон у міжнародні маршрути. Але за кілька десятків кілометрів від київських храмів люди могли жити в невеликому поселенні з дерев’яними житлами й господарськими ямами.
Столиця і село були не протилежностями. Вони були частинами однієї системи. Без таких поселень великого Києва просто не могло б існувати.
У давньоруської Обухівщини є одна перевага перед багатьма попередніми епохами. Її вже можна показувати не лише через музейну вітрину. Тут зберігся сам історичний ландшафт. Трипільська Замкова гора. Дніпровські кручі Витачева. Місця городищ. Долина Стугни. Напрямки давніх валів.
Заплава біля Таценок. Халепські урочища. Простір сучасного Обухова, під яким і поруч із яким лежать давньоруські культурні шари. Це дозволяє створити не одну «пам’ятку Київської Русі», а цілий маршрут. Сам підхід до такого читання міста і ландшафту вже описаний у матеріалі «Перспективність локального туризму в Обухові: ТОП-5 місць, де можна відпочити душею і тілом».
Його природним початком може бути Обухів. Не тому, що тут треба вигадувати невідомий літописний город, а навпаки — тому, що тут можна розповісти набагато чеснішу історію: сучасне місто виросло на ландшафті, де археологи знаходять цілу мережу поселень X–XIV століть, хоча їхніх давніх назв ми не знаємо.
Обухівський краєзнавчий музей міг би бути місцем, де ця невидима мережа стає зрозумілою на карті. Далі — Трипілля. Але вже не лише як «столиця трипільської культури». На Замковій горі можна розповідати про Треполь, вал, битву 1093 року і князя Ростислава, який загинув у Стугні.
Наступна точка — Халеп’я. Тут особливо добре працює тема багатошарового дніпровського ландшафту й пам’яток, які буквально зникають через руйнування берега.
Потім — Витачів. Фактично це готовий центр давньоруського туризму. В одному невеликому просторі поєднуються Витичів Костянтина Багрянородного, дніпровський шлях, старе городище, Святополч 1095 року, князівська оборона, ремісничий квартал, могильник і дискусійний «Вітахольм» зі скандинавського рунічного напису.
А панорама Дніпра пояснює все це краще за десяток стендів. Завершувати маршрут можна Стайками, повертаючи в історію давньоруські поселення, городища й курганні кладовища південнішої частини регіону. При цьому археологічний туризм не означає, що туриста треба вести безпосередньо на кожне нерозкопане поселення.
Навпаки. Точні координати вразливих пам’яток іноді краще не популяризувати. Археологічному маршруту потрібні оглядові майданчики, карти, реконструкції, копії речей, QR-коди, короткі аудіогіди й 3D-моделі. Можна показати, як виглядав дерев’яно-земляний вал. Як працював давньоруський замок.
Як носили колти. Як проходив човен Дніпром. Як виглядало городище до руйнування схилів. Як із високого Витачівського пагорба подавали сигнал про рух уздовж річки — навіть якщо красиву історію про «Вітахольм» при цьому чесно позначити як гіпотезу. Саме так локальна історія перетворюється на туристичний продукт без фолкхісторі.
Не треба вигадувати замки, яких не було: треба навчитися показувати те, що вже є.
Давньоруська історія Обухівщини парадоксальна: про неї одночасно відомо багато — і дуже мало. Ми можемо відновити частину плану Святополча, знаємо, де стояв Треполь, знаємо про битву на Стугні 1093 року і навіщо будували Змієві вали. Можемо взяти до рук ножі, ключі, писала й наконечники стріл із Витачева.
Можемо побачити коштовності Обухівського скарбу. Можемо на карті розставити поселення X–XIII століть усередині сучасного Обухова. Але ми не знаємо, як називалися ці обухівські поселення. Не знаємо, де саме мешкав власник скарбу Хвойки. Не знаємо, чи пережила якась місцева громада монгольський погром без розриву.
Не можемо впевнено провести пряму лінію від поселення XI століття до Лукавиці, а від неї — до Обухова. Не знаємо, чи мав якийсь конкретний обухівський насип стосунок до великої системи Змієвих валів. І не знаємо, чи справді норвезький рунічний камінь зберіг ім’я Витачева.
Ці прогалини не роблять історію слабшою. Навпаки. Вони показують різницю між дослідженням і міфологією. Реальна Обухівщина часів Русі не потребує вигаданого «древнього Обухова». Вона й без нього вражає.
На відстані одного дня пішої дороги існували міста, села, укріплення, броди, могильники й ремісничі осередки. Дніпром ішли човни. На Стугні билися князівські дружини з половцями. На високому пагорбі Святополк закладав нове місто. У невідомому поселенні поблизу майбутнього Обухова хтось ховав коштовні колти й гривни. В іншому житлі мололи зерно, лагодили знаряддя і закривали двері залізним замком.
Одні місця зникли, інші змінили назви, а деякі через тисячу років залишилися селами. А Дніпро, Стугна, Красна, долина Кобрини й високі плато залишилися приблизно там само. Тому «Мідгард» Чайковського найкраще працює саме так — не як легенда про якусь особливу давню землю, а як спосіб прочитати цей простір цілісно.
У X–XIII століттях Обухова як міста ще не було. Але територія майбутнього Обухова вже давно була всередині великої історії Русі.
