Я вже звертався до теми обухівського кобзарського цеху у нарисі «КОБЗАРІ – КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА ЛЮДСТВА І ЗАБУТА МЕЛОДІЯ ОБУХІВСЬКОГО МЕЖИГІР’Я» (https://surl.lu/bsypaj).
Думаю, спогади Малишко у виконанні Любов Забашти не дуже відрізняються від тих, що наводить Анатоль Костенко. Втім, чистота експерименту вимагає фіксації. І по можливості – первинного аналізу. Отже, уривок.
***
… Обухів не відзначався особливими культурно-мистецькими здобутками, але тут здавна існував осередок бандуристів. Мандрівні українські менестрелі з Трипілля, Кагарлика, Обухівщини були об’єднані в так званий «цех бандуристів», що розташувався на околиці містечка в невеличких, нашвидкуруч зліплених халупах. Малому Андрійкові не раз доводилось бачити й чути на ярмарках сліпого кобзаря або лірника з хлопцем-поводирем.
Він подовгу стояв і як зачарований дивився на зашкарублі пальці, що перебирали струни чи крутили коліща ліри. По-справжньому ж зацікавився, коли дізнався з книжок, що то не просто собі старці, каліки-жебраки, а люди особливого обдарування — вони не лише грають, але й самі складають пісні та приповідки.
Обухівський цех, крім інших справ, займався ще й вихованням молодих бандуристів. Тут була справжня школа з своєю програмою і статутом, якого кожен учень мусив суворо дотримуватися. Це була нелегка наука. Недарма називали той день, коли молодий бандурист діставав право майстра,
днем визволення. Відзначали його урочисто.
Про себе Андрій говорив, що музичне виховання одержав саме в цьому цеху бандуристів, хоч і нелегко було туди потрапити. Спочатку доводилось цілими днями ховатися в бур’янах, слухаючи пісні та гру. Із спостережень над побутом добре запам’яталося йому, як бандуристи варили куліш у величезному казані.
Горілку (саморобну) пили церемоніально — наливали її у велику глиняну макітру, виставляли колом келихи й розливали по них великою дерев’яною ложкою. Випивши по келишку, бралися до кулешу. їли мовчки. Після їжі знову наливали і, випивши востаннє, сідали ближче довкола вогнища і потихеньку дружно співали:
Ой зійшла зоря, та вечоровая,
Та над Почаєвом стала —
Ой зібралося турецькеє військо,
Як тая чорная хмара...
Одного разу, коли він отак лежав у бур’яні й вичікував, чи не з’явиться біля хатин хтось із бандуристів, сталася пригода, що спричинилася до ближчого знайомства з цією маленькою своєрідною «республікою».
Андрій почув біля себе скрадливі кроки. Схопився... а перед ним стоїть дівчинка:
— Не втікай, бо гукну батька, і він тебе поб’є...
Це була Софійка, бачив її тут не раз, але близько ніколи до неї не підходив.
— Я тебе давно вже тут примітила, — сказала вона і лукаво запитала: — Цікавишся музикою?
Познайомившись із Софійкою, Андрій став частіше навідуватися до «цеху бандуристів», а скоро й зовсім легалізувався.
Тепер він не лише слухав співи бандуристів, а часом навіть і сам підтягував їм. Взимку заходив іноді в хату до Софійчиного батька Ларивона, який, коли був у гуморі, брав бандуру й наспівував старовинних пісень.
Що бандуристи мали великий вплив на музичну культуру Малишка і взагалі на його чутливу душу, свідчить і той факт, що все життя він ставився до кобзарів, цих народних Гомерів, з великою пошаною. Повним голосом цей мотив звучить також в його поезіях. Подорожуючи по Полтавщині, він написав у Великій Багачці поему «Кобзарі».
Ще з дитинства я вас пам'ятаю:
Шлях осінній у жовтій зорі,
По дубовому тихому гаю
Десь на ярмарок йдуть кобзарі.
Закурілі, суворі на слові,
Зводять очі в небес течію.
І ціпочки грушеві й кленові
Сухо стукають в землю свою.
З неабияким поетичним хистом Малишкові вдалося у чотирьох рядках поєднати зовнішні прикмети і внутрішнє єство кобзарства і в такий спосіб створити правдивий художній образ цих українських бардів.
Ланцюжком, ніби птиці уперті,
Йдуть і йдуть, без печалі й хвали,
Гостро плачуться ноги потерті,
Із сириці скриплять постоли.
***
Спробую виснувати.
ЦЕНТР
Обухівський цех був мікро-регіональним, до нього входили співці не лише з Обухова. Ймовірно, це тому, що їх не було дуже багато, а гуртуватися треба було.
ЛІРНИКИ?
Малишко згадує про бандуристів і лірників на ярмарках, але у спогадах про Обухів фігурують лише бандуристи.
МАРГІНЕС
Цех був на околиці, при тому, що самі Малишки жили на околиці.
Цех – це халупи. Це слово згадують в доках про Обухів ше з 17 ст. Не думаю, що його сенс змінився. Як і те, що ці дуже бідні люди могли собі дозволити щось крім сили духу.
КОЛЕКТИВ
Цеховики навчали молодих, жили за статутом і мали свої обряди ініціації.
КУХНЯ
Їх їжа дуже проста: самогон (аперитив і дижестив) і куліш у великому казані.
