Гортаючи всю цю радянську пресу я помітив один розмазаний, але періодичний сюжет. Це образ Дніпра під час перебування або подорожі ним у автора. І тут немає значення це Паустовський, Тютюнник чи якийсь знуджений Києвом власкор.
Один з прикладів подібного нарис «ПОДОРІЖ» в виданні «Народній учитель», №45 від 17 вересня 1925 року. Як і всі подібні тревел-блоги він складається з двох частин: подорожі і перебування. У цьому випадку – Дніпра і Ржищева.
Ще один із зауважених момент це неймовірний пафос подібних авторів. Пафос скарг і звинувачень. В них майже завжди хтось когось перевіряє і той інший завжди у чомусь винен.
Здається, ця пристрасть до аудита чужої праці у наших людей саме звідти, з тієї епохи. Інакше пояснити перманентні «а краще би зробили» у фейсбуці» просто ніяк.
***
ПОДОРІЖ (з блокноту профробітника)
Вечоріло. Осінь давала себе знати — туманом, вогкістю.
Другий, третій гудок і пароплав «Комсомолець» залишив Київ, щоб іти Дніпром до Катеринослава.
Я їхав до Ржищева. Казали, що неважний район, забитий. Їхав уперше, і не знав, чи готуватись до доповіді про оживлення профроботи, чи дивитись на Дніпро… І ухвалив — дивитись…
Біля мене сіла якась «баришня». Спитала, куди їду, чи перша станція Ржищів (а вона знала краще мене), як зветься пароплав і на цьому бесіда закінчилась.
Слова мої були при мені… Я дивився на Дніпро, на кручі, згадував «Чуден Дніпро при тихій погоді» та порівнював, наскільки цей Дніпро нагадує гоголівський. Погодивсь, що Гоголь «увлекся» трохи.
А ось як зійшов місяць, зачарувавши все навкруги, то я завмер, зачарований красою Дніпра…
Дніпра… Все навкруги замовкло — тихо стало й на самому пароплаві. Все, все дивувалось, все мріяло про минуле, або далеке, бажане…
Не знаю, скільки б я простояв на палубі, якби не холод та вогкість. Побачив, що кожанки мало для нічних спостережень, і пішов униз.
Тут картина проза: ящики з яблуками, з товаром та з різним грузом. А людей між ними як оселедців у бочці: нема де ані стати, ані тобі сісти.
Став біля світла, взяв директивний лист ВУРПС і читав, як його треба оживляти ту саму роботу, куди я їхав.
***
Приїхали до Ржищева вночі, ночували в «теліторії» монастирка. Двічі поснідали на другий день, побазарювали, а вже потім розпочали й конференцію.
Співали «Інтернаціонала», вислухали доповіді, а потім почали й висловлюватись про свої «болі та горесті».
Мовляв, плохий у Києві інтернат для дітей-учнів з села, БРО не дуже гарний і т. інше.
Учитель Корецький розказав, що беруть з його дочки платню за навчання, а він «десь ніби чув, що не полагається».
— «Чому у нас такий мізерний культфонд. Чому нема нараховань з державного кошторису. Чому лише 4% з оргфонду на культпрацю, — запитували одні. — Треба ще зробити, щоб не було в Києві 3.000 безробітніх, коли на селі нема вчителів», — наставляли інші.
Так відкривались ті «болі і горесті», що вимагали свого лікування. Але відкривались і значні досягнення на шляху зросту і зміцнення спілкової роботи.
Гарно підібрано склад відповідальних робітників. Робітники освіти мають і захист, і увагу до своїх потреб і почувають себе по-радянськи, бадьоро. Прапор нашої спілки високо тримає ржищівська організація: напрямок праці правильний, принципових хиб немає, критика здорова. На належній височині зв’язок з Києвом, а головне — міцний зв’язок з парторганом та вдале керівництво.
***
І знову я на пароплаві і дивлюсь на Дніпро.
А дядьки, що зі мною їдуть, ведуть балачки про метричну систему та так, що хоч тікай за багато метрів.
— Оце купив ковбаси.
— Еге ж… фунт?
— Та що так, якось грама…
— Ні, хіба грама, — вмішався хлопець у червоній сорочці, — це мабуть метра.
— Ех, і ложили ж ми, дурниці вже за дітей, — зітхнув дядько.
С. В. М
