До слова: я майже впевнений, що убили його свої, отаман Дьяків, психопат і погромщик. Традиція стріляти в спину іншому отаману була досить розповсюдженою. Згодом від п’яного пострілу у спину загинув спадкоємець Зеленого гощівський отаман Мусій Таценко.
Першу частину «ЗРАДНИК» ЗЕЛЕНИЙ, ЦЕРКВА В ЗЛОДІЇВЦІ І ПЛЯЖІ УКРАЇНКИ 100 РОКІВ ТОМУ. ЧАСТИНА 1 читайте тут - https://surl.li/sllttn.
***
Спойлер: з цього тексту ви зможете узнати про те
1. Як смерть Ростислава Всеволодовича на Стугні біля Трипілля перенесли в Безрадичі;
З цікавого: в обох випадках йдеться про «дурну голову». В історичній події – бій юного князя з половцями; в легенді – на похмілля.
2. Один з чисельних трипільських сюжетів про князя, княгиню, церкву, монахів (вони міняються і міксуються в різних версіях). В деяких з них присутня інтимна лінія, оскільки «в здоровому тілі – здорові гормони».
3. Крім байок про Зеленого і Дівич-гору в тексті перекручений сюжет з обстрілом пароплава (він називався інакше) і розстрілом комсомольців.
По суті автор не тільки транслює стару легенду про Дівич-гору, нову про могилу Зеленого, але і видумує свою, ще не причесану пропагандою про комсомольців.
ПС. Загалом, Обухів-Українка-Трипілля – невичерпна крИниця легенд, казок і побрехеньок про річки, баржі, якорі, могили, князів, церкви і тд. Більшість з них регіональні і похідні від крупніших сюжетів, але, то інша історія.
***
… Ось що розповідають про річку Стугну:
— Давно колись, коли було ще князівство Київське, коли веселі пісні співали в палацах князя Володимира, тоді князь їхав від Києва, щоб свої ради проводити, щоб там міста, що знаходилось око не заважало радіти...
Їхав князь вниз по Дніпру, їхав аж до річки Стугни, піднявся до села Радного, а там і вирішували всі свої важливі справи, там потайні свої думки переказували один одному... Не було тоді на річці людського ока близько, тільки очерети та верби слухали князівську розмову...
От одного разу їхав на раду найстарший князь. Випив може дуже, чи з похмілля голова боліла, а тільки надумав у холодній воді Стугни окупатись. Роздягся, в воду зайшов, занурився,— та не більше й не виринав. На дні Стугни навіки лишився. Потонув. Князі довго чекали його, потім дізналися, що потонув, та й роз’їхалися до своїх столиць.
З того часу село, де вони збиратися мали, прозивали Безрадним...
Кому кортить спочинку, кому обрид думки та веселе місто, ідіть до Стугни, сядьте на холодному піску, прислухайтеся до шелесту ночі, зрозумійте ті казки, що вона їх розповідає тому, хто навчився розуміти минулого...
Гарно над Стугною...
***
... На шляху від Трипілля до Українки є висока гора... Ту гору Дівич-горою прозивають. З неї кажуть Зелений не раз, не два вдивлявся в таємні тумани, що звисли над Лівобережжям, з неї кажуть побачив Зелений ті пароплави, що з комсомольцями від Києва, тут, кажуть, Зелений сказав страшне слово, що треба ці пароплави розстріляти, загубити молодь...
І вже, коли пароплави розстріляли, коли сюди, до трипільських круч летів крик комсомольців, що помирали, немов миші в пастці серед Дніпра, тоді кажуть кілька раз на Дівич-гору виходив Зелений, сміявся, немов хижак, землею в зарозумілості своїй топтав закаблуками, казав: “Нехай... нехай...”
Пройде багато літ, у віночок легенд мабуть ще кілька квіток заплетуть, а поки що поруч з згадкою про Дівич-гору, де бував Зелений, вже заплів давно народ казку...
Ось вона друга казка, що народилася з уст пастухів, які з високої гори, де стоять три млини, де раз дивилися в мовчазну далечінь, туди, де Лавра видно, гарної години видно хреста, де незнаний їм Київ, де широкі світи... Така казка про Дівич-гору...
***
... Здавна кажуть, ще за царя Гороха, коли земля була глуха, на ній гори стояли, і в монастирі тому жили ченці. Багато їх було тоді. А вже знає всякий, що тоді князів було більше, ніж мух у снігу... Заїхав до того монастиря князь... Один князь заїхав, його гарно привітали, а він пішов до церкви раз, пішов другий, та й побачив у церкві черницю. Гарну в себе, немов горличку чорну, що й стане пісню — подивишся... Полюбив черницю...
Почав до монастиря частіше навідуватися, та до того дійшло, що й черниця покохала князя, в садочку монастирському цілунків князівських скуштувала. Чи то полюбив князь, чи такий самий був, чи так земля людська, а тільки почула незабаром черниця, що в неї під серцем заворушився початок нового життя...
Забув князь про черницю... А черниця дитинку породила... Сад монастир розіслався, народився син, що прозвали її Дівич-горою, та й стоїть вона над Дніпром віки, три млини на ній вітрові крила показують, а хто пароплавом повз мовчки іде дивується, якою силою висипано...
***
На цих високих горах гуляв Зелений. Мабуть кожен з нас чув, як Зелений зі зграєю куркулів-запроданців панських гонив у криках селян, як він запалював хати невинних селян, як він розстрілював пароплав “Гоголь”, де було кілька сот комсомольців з Києва, мабуть кожен пригадує ще ті безсонні ночі, коли здавалося земля вертілася в страху, коли здавалося весь світ повстав, щоб ріками вогню, крові залити запити, знищити землю й все, що є на ній...
Ті часи тільки проминули... Кілька років за ними. Але так багато змін за той час...
Довго панував Зелений... З усієї Київщини: з колишньої Полтавщини, з Чернігівщини до нього йшли. Ті йшли, кому кортіло погріти руки над вогнищем, бодай з бідняцької хати, хто забував, які батьки його породили, хто ні в що не вірив, хто на годину залив очі горілкою, та вуха зачинив гидкою лайкою...
До Зеленого йшли... Живилися з грабунків, вбивали, розстрілювали, а наздогін їм пливли плавом прокльони матерів, плач сиріт, стогін недорізаних...
Та й минуло все... Десь під Каневом таки свої “козаки” вбили Зеленого... Не вбили, а думали вбити... Хтось із них, хто заховався з іменем своїм від нас, у спину великого бандита Зеленого вгатив кулю, а вона тіло пройняла, та в серце не влучила... Конав Зелений кілька годин... Повезли його під прикриттям ночі до Трипілля, може думали його там виходити, а може кортіло, щоб собака біля своєї комори помер...
Мертвого привезли Зеленого до Трипілля.
Переказують, що зодягли його в гарний жупан, поклали в домовину яблука, поховали шапками, з вінком на кладовищі... Поспішали ховати, бо насідали білі...
А потім, коли білі прийшли, коли в Трипіллі замаяв трохкольоровий прапор, тоді вони переможці розкопали могилу Зеленого, шукали його там, мабуть думали помститися знову...
Але в могилі трупи не було... Порожня могила... Немов там нікого не ховали...
На одного трипільського селянина після гарної чарки самогону, надходить хвилина, коли йому кортить розвернути свою душу, кортить розповісти, що він знає.
— Поховали Зеленого... А потім його прибічники боялися, що прийдуть вороги та могилку розкопають. Ну то вночі перенесли його на нове місце, заховали на леваді. Прийшла вода була, розмила, завалила могилку,— тепер її не знайти...
— І ніхто не знає де могилка?..
— Ніхто,— п’яним язиком каже селянин...
Ніхто не знає...
І мабуть тому, що він свою душу розперезав, мабуть тому, що він може сьогодні говорити про свої затаєні думки, селянин кінчає...
— Будь він проклятий... Нехай не снить нікому після свята... Дайте ще чарочку...
І знов він п’є смердючий самогон, ми виходимо на двір, ідемо до Дніпра, сідаємо над кручею, чую я, як глибоко внизу хлюпочуть у берегах вода, чую як далеко на Полтавській стороні реве у лузі бугай, а над нашими головами кружляють, кричать, совами цокотять вісники ночі – кажани.
Д-д-д-а-а-а!..
Та ще за спинами нашими спить Трипілля... О, як воно це село наддніпрянське багато бачило, скільки казок, скільки правди затаїло в хатах, що їх вночі не видно, тут на всьому печать крові...
Д-д-д-а-а-а! — продовжує думки селянин... Бувало... І солодко позіхає... Я знаю, чому він сьогодні напився, чому йому кортить спати...
