Свої власні книги, придбані головним чином у дядька Микити, прозваного Чорнокнижником, Андрій не лише дбайливо зберігав, але й реставрував їх. Для цього він придбав невеличкий палітурний верстат. Морока була з ним. Верстат був геть чисто поламаний. Андрій приволік його додому і став просити грошей у батька, щоб віднести верстат в ремонт у слюсарню до Сергія Волошина, що жив недалеко від нас і був майстром на всі руки. Але батько й слухати не хотів:
— Щоб ото на такі дурниці викидати гроші! Он скільки дірок у господарстві, і на все гроші треба. Де їх брати? Облиш свої пустощі. Краще зсучи мені дратви та заготуй цвяшків, а то вже кінчаються.
Сергій бачив, як боляче брат переживав батькову впертість, і таки добився згоди від нього на ремонт. Коли ж верстат запрацював, то Андрійко аж світився тихою радістю. Треба сказати, що навіть малим він ніколи не виявляв свою радість бурхливо, з галасом, а тільки, лагідною усмішкою, теплом очей і ніби внутрішнім тихим голосом.
Найперше взявся переплести «Кобзаря». Хоч важко це йому давалося, та все одно робив старанно й гарно.
Одного разу школа доручила йому переплести якусь дуже стару і дорогу книгу. Сам директор Грушецький Володимир Григорович турбувався про це. Довго Андрійко морочився над нею, все клеїв листок до листочка, пригладжував та вирівнював.
І таки зробив. Та ще й як! Цього разу батько теж зацікавився роботою сина і навіть дав для палітурок шевро — тоненьку, м’яку шкіру».
***
Серед зауваженого:
1. Догляд за книжками, палітурки і тд. Я пам’ятаю як їх обгортали спочатку папером, а згодом спеціальними накладками. Це дійсно була частина шкільного побуту.
2. Кожен хотів отримати книжку після Малишка – ймовірно, перебільшення, оскільки ти їх здав, а бібліотекар – роздав.
3. Позивний «Чорнокнижник» - красиво. І все тому, що людина любила читати.
4. Звичайно ж, «Кобзар». Хоча би тому, що на ті часи це була найдоступніша і найрозповсюдженіша книжка українською. Ну і в контексті біографії – символічна.
5. Слюсар Волошин, директор Грушецький – дійові особи Малишкового дитинства.
6. Шевро – діалектична чи професійна назва вичиненої і обробленої шкіри.
