Василь Лісовий - забутий голос епохи, честь і совість Обухівщини

Що стосується нашої обухівської ойкумени ще донедавна її художнім зрізом можна було вважати творчість Косинки. Недавно я спробував зайти з іншого боку (і поколіннево, і територіально) і почитав спогади Василя Лісового, дисидента зі Старих Безрадич, котрий, до слова, якийсь час вчився в тій же обухівській школі, що і я.
***
Лейтмотив той самий, що і у Косинки – важка доля і несправедливість в житті селянина, котрі, склалося враження, змінилися відносно нещодавно.
Звичайно, для того щоб відчути дух повоєнної Обухівщини треба читати.
З його спогадів можна узнати про долину Стугни і її роль в житті Безрадич, Підгірець, Тарасівки.

• Про засажені після війни Білі пагорби і залишки демонології – «домовиків».
• Про роль глини в житті селянина, а також різницю між «дібровою» і «бором».
• Про останні вітряки, ручні і водні млини, «олійниці».
• Про те, що таке «полоти сосни» і збирати шишки під страхом покарання.
• Є у Лісового про Гощів і його «татарське зілля», лісостеп як «малу батьківщину», «калимщиків», знищену Безрадицьку церкву і бідність – цю національну, професійну, станову, поколінневу ознаку декласованого наддніпрянського хлібороба.
• Один з прикладів, котрий мені запав, це згадка про вчительку, котра ставила оцінку тим, хто приносив натомість буряка чи капустину.

Є про релігійні обряди, про алкоголізм після війни і матюки, котрі проникли в лексику селян за певних обставин.
***
Не буду приховувати – я читав задля того, щоб нагодувати свій магістральний інтерес – краще зрозуміти Територію – місце, де я живу. Втім, згодом зрозумів, що спогади Лісового багатофактурні, їх можна розкладати по різним поличкам.
Головні ж дві: це зріз території і покоління. Нагадаю, саме його можна вважати «становим поколінням», - тим, що вижило попри все.
***
Читайте Лісового, його мемуари - один з порталів до глибин Обухівщини. Пафосно, але, він заслужив.