Назва цієї частини серії — «Гетьманщина» — зручна, але для Обухівщини вона потребує пояснення. У 1649 році Обухів справді був центром окремої козацької сотні Київського полку. Сусіднє Трипілля теж мало власну сотню. Проте після Руїни, Андрусівського перемир’я, «Вічного миру» 1686 року та поступового посилення російської імперської адміністрації місцевий простір перестав вкладатися в просту схему «ось Гетьманщина, а ось Річ Посполита». Тут виник прикордонний анклав із рухомою межею, козацькою полковою системою, монастирськими маєтками, землями київських комендантів і генерал-губернаторів, форпостами, митними шляхами та польськими володіннями буквально по сусідству. Саме ця багатошаровість і є головним сюжетом XVIII століття.
Для попередньої частини — про Річ Посполиту — центральним документом був інвентар Обухівського замку 1618 року. У ньому містечко ще постає приватним маєтковим центром із замком, чотирма млинами, фільварком, Воскресенською церквою та 157 домами й халупами. Тридцять років потому політична система навколо нього вже інша: у Реєстрі Війська Запорозького 1649 року стоїть «Сотня Обуховская». У XVIII столітті джерела знову змінюють оптику. Тепер вони показують не магнатський замок, а кордон, земляні укріплення, військові команди, урядові маєтності, дороги, школи, шпиталі, ремісників і селянські господарства.
Володимир Кривошея у «Козацькій старшині Гетьманщини» подає Обухівську сотню Київського полку як структуру, що існувала від 1648 року щонайменше до середини 1650-х. Сотником 1649 року був Яцько Красовський, осавулом — Чорномаз. Це збігається з Реєстром 1649 року, де Обухів уже виступає не просто назвою приватного містечка, а адміністративно-військовим осередком козацької держави.
Сусідня Трипільська сотня була ще тривалішою: Кривошея датує її 1648–1664 роками. У 1649 році сотником названий Андрій Ворона, у 1664-му — Семен Розстрига. Тобто в перші десятиліття після Хмельниччини два сусідні центри — Обухів і Трипілля — опинилися в одній полково-сотенній системі, хоча їхні попередні юридичні режими у Речі Посполитій були різними.
Це важливий рубіж, але не початок «суцільно козацького» XVIII століття. Обухівська сотня як окрема одиниця швидко зникає з реєстрів старшини, а місцева територія входить до складнішої Київської сотні. Трипілля також переживає війни, зміни влади й повторне заселення. Козацька революція не стерла попередній ландшафт — вона наклала на нього нову адміністративну сітку, яку наступні мирні договори знову перекроїли.
Найкраще цю трансформацію описав ще Сергій Шамрай у статті «До історії Київської сотні Київського полку», надрукованій 1928 року. Після Андрусівського перемир’я 1667 року Москва зберегла Київ із невеликою правобережною округою. У наступні два десятиліття фактична зона контролю розширилася. У договорі 1681 року вже фігурували Васильків, Трипілля і Стайки, а «Вічний мир» 1686 року закріпив за московською стороною територію між Ірпенем і Стугною та смугу вздовж Дніпра.
Для сучасної карти це виглядало дивно. Правобережний простір під владою Гетьманщини та Московської держави був не рівною смугою, а своєрідним київським плацдармом. На півдні він мав виступи в степ — у районі Василькова, Обухова, Трипілля і Стайок. Дослідники Плесецької засіки показують, що лише ламана польова частина кордону на південь від Обухова, Трипілля та Стайок могла тягнутися приблизно на 55 кілометрів. Уздовж цієї лінії з часом постала система постів і редутів.
Обухів у цій схемі — особливий випадок. За буквальним прочитанням угод 1667 і 1686 років він мав лишатися на польському боці. Шамрай, однак, писав, що мешканці не захотіли повертатися під владу дідича, а київські обер-коменданти скористалися ситуацією й фактично приєднали містечко з округою. У XVIII столітті Обухів стає ранговим володінням київських обер-комендантів та генерал-губернаторів. Саме звідси походить парадокс Румянцевського опису 1766 року: Обухів названий селом Київської сотні Київського полку, але його власниками одночасно виступають найвищі представники імперської адміністрації в Києві.
Тут важливо не підміняти історію сучасними кордонами. У XVII–XVIII століттях лінія державної межі була не абстрактною рискою в атласі, а щоденною практикою: варта, пропуски, дороги, конфлікти за землю, контрабанда, втечі підданих, перепас худоби, суперечки монастирів і поміщиків. Фронтир проходив через той самий ландшафт, який сьогодні сприймається як суцільна Обухівщина.
У біографічній статті про київського полковника Костянтина Мокієвського, одного з наближених Івана Мазепи, Кривошея подає дуже коротку, але проблемну фразу: «Осадив с. Обухів у Київській сотні, яким і володів». Її не можна читати як повідомлення про заснування Обухова. Ми точно знаємо містечко, замок і волость 1618 року та Обухівську сотню 1649-го. Тому «осадження» на межі XVII–XVIII століть логічніше розуміти як повторне заселення, реорганізацію або відновлення поселення після руїн другої половини XVII століття.
Це один із випадків, коли локальна історія змушує дуже обережно поводитися з одним дієсловом у довіднику. Пізніше імперські акти про рангові володіння київських посадовців показують уже іншу модель власності, але згадка Мокієвського добре фіксує перехідний етап: Обухів не зникає, проте його статус і механізм управління змінюються.
Один із найживіших документів у завантаженому архіві — лист гетьмана Івана Скоропадського київському полковнику Антону Танському від 1 травня 1713 року. Гетьман повідомляв, що Швайка із загоном приблизно зі ста вершників переправився через Рось і може атакувати Трипілля. Танському наказувалося бути напоготові, а щодо самого містечка Скоропадський висловлював упевненість, що там достатньо «добрих людей», аби чинити опір.
Цей лист добре руйнує спокійну картинку «післявоєнного» XVIII століття. Трипілля стояло біля Дніпра, на транспортному напрямку й поблизу кордону, тому його оборона була частиною ширшої безпекової системи Київського полку. Повідомлення про сотню вершників не робить кожен набіг великою війною, але показує буденну військову небезпеку: розвідка, наказ полковнику, мобілізація місцевих людей і очікування удару.
У XVIII столітті Київська сотня була нетиповою навіть за мірками Гетьманщини. Шамрай звертав увагу на велику частку монастирських володінь і на те, що тут виникали цілі масиви рангових маєтностей імперських посадовців. На західному напрямку монастирі просували поселення в бік Унави, на південному — київські коменданти й генерал-губернатори розширювали фактичний контроль у районі Красної. Поруч з'являлися нові слободи: Верем’я пов’язувалося із Софійським монастирем, Гудимівка — з київським сотником Гудимою.
Тому назва «Гетьманщина» тут означає не ізольовану козацьку республіку, а територію, де полково-сотенна система дедалі тісніше перепліталася з імперськими інституціями. Обухівський селянин міг жити в Київській сотні, відробляти повинності на маєток генерал-губернатора, ходити на ярмарок у Київ, мати родичів або походити з польського боку і водночас бачити поруч козацькі або російські прикордонні пости. Саме така гібридність краще описує місцеве XVIII століття, ніж будь-яка одна етикетка.
Російсько-турецька війна 1735–1739 років надала київському прикордонню нового військового значення. У дослідженні Олени Ситкарьової про військового інженера Даниїла де Боскета показано, що під його керівництвом у середині XVIII століття відбулася остання велика реконструкція оборонної смуги від Києва до Української лінії. На Правобережжі до неї входили Плесецька засіка та ретраншементи Василькова, Обухова, Трипілля і Стайок.
Ретраншемент — це земляне польове укріплення, а не кам’яний замок. Для Обухова ця різниця принципова. Замок 1618 року був дерев’яним адміністративно-оборонним комплексом Речі Посполитої. Укріплення XVIII століття належить до іншої військової системи, створеної для охорони нового кордону. Те, що обидва об’єкти могли використовувати вигідний рельєф тієї самої частини поселення, ще не доводить їхньої точної просторової спадкоємності.
У локальному архіві зберігаються плани Обухова 1741 і 1752 років, а також серія планів Трипілля 1754-го. Окремий сюжет Чайковський розбирав у матеріалі «Обухів, Стайки і Переяслав на карті придніпровських укріплень 1742 року Даниїла де Боскета». Ця карта особливо важлива тим, що ставить Обухів у загальну мережу придніпровських укріплень, а не дозволяє сприймати його фортифікацію як випадкову локальну споруду.
Енциклопедія козацької старшини дає й людський вимір цієї системи. Взимку 1738–1739 років окремі старшини та козацькі команди перебували в Обухові «в бережении границ» або разом із київським полковником Танським на форпостах для прикриття кордону. Тобто слово «форпост» тут не метафора. Обухів був реальною частиною прикордонної військової інфраструктури.
Прикордонний характер регіону видно і в збірнику документів «Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.». Документ №126 від 13 лютого 1755 року — лист київського віце-губернатора Івана Костюріна до архімандрита Києво-Печерської лаври — стосується розшуку гайдамаків, які напали на Марину, вдову трипільського протопопа Миколи Величковського, та її робітників і забрали майно й коней.
Цей епізод не варто перетворювати на романтичну історію «гайдамацького Трипілля». Документ фіксує конкретний напад і адміністративну реакцію на нього. Але разом із листом Скоропадського 1713 року, форпостами та прикордонними картами він показує стійку рису місцевості: безпека тут залишалася проблемою протягом десятиліть.
Так само не були стабільними землеволодіння й сама межа. У біографічних матеріалах козацької старшини трапляються суперечки за нерозмежовані ліси біля Нещерова й Обухова, скарги на проведення державного кордону через приватні землі, захоплення млинових жорен, шинків і хуторів. За такими конфліктами видно не екзотичний «дикий край», а нормальну для фронтиру боротьбу за ресурси, право і контроль.
Кордони не лише розділяли — вони створювали маршрути. У сучасній реконструкції Мирослава Чайковського «Три дороги з Києва на південь у XVIII ст.: Васильків, Трипілля, Обухів» ранні карти читаються як система трьох основних напрямків: через Васильків, уздовж Дніпра через Трипілля та через Обухів у бік Германівки й Білоцерківщини. Таке прочитання карти є локальною реконструкцією, але воно добре узгоджується з прямими згадками доріг у джерелах.
Румянцевський опис 1766 року називає один із двох обухівських шинків таким, що стояв «на проезжей дороге в Васильков». У тому самому описі Влас Крем’янський їздив одним возом у Волощину по сіль і після повернення продавав її в Києві. Це дрібна господарська нотатка, але вона показує масштаб мережі: мешканець невеликого Обухова був включений у торгівлю, яка зв’язувала Молдавський регіон, прикордонні дороги та Київ.
Саме дороги пояснюють і строкатий склад населення. У переписі постійно трапляються уродженці Переяславського, Ніжинського та Прилуцького полків, Києва, Борзни, Борисполя, Трипілля, Богуслава, Фастова, Острога, Бердичева та населених пунктів «польської області». Обухів XVIII століття був невеликим, але далеко не замкненим селом.
Найповніший зріз повсякденного життя дає Румянцевський, або Генеральний, опис Малоросії 1765–1769 років. Локальну роботу з обухівською частиною документа Чайковський почав у матеріалі «Румянцевський перепис в Обухові (серйозно)». Сам архівний текст починається майже як паспорт поселення: «Село Обухов урядовое полку Киевского сотни Киевской», розташоване за 123 версти від Козельця і за 50 від Києва, «на гористом месте при речке Кобрине».
Уже ця формула багато що пояснює. У 1618 році джерело називало Обухів містечком і замком приватного власника. У 1649-му — центром сотні. У 1766-му він уже «село урядове», тобто рангове володіння. Його держателями названі київський генерал-губернатор Федір Воєйков та обер-комендант Яків Єлчанінов. Опис посилається на сенатські укази 1722, 1724 і 1734 років, за якими село було передане відповідним київським урядовцям «на уряд».
Це не просто зміна слова «містечко» на «село». Вона відбиває довгу політичну трансформацію. Старе приватне місто з власним замком зникло як адміністративна модель. На його місці існувало велике село, включене до Київської сотні, але економічно підпорядковане імперській посадовій ієрархії. Саме тому Обухів XVIII століття одночасно належить історії Гетьманщини й історії її поступового демонтажу.
Румянцевський опис починає внутрішню характеристику села з сакральної інфраструктури. У 1766 році в Обухові були дві «нові» церкви: Воскресенська, яка ще будувалася, та церква Архістратига Михаїла. Біля кожної діяла школа. При Воскресенській жив місцевий дяк Авраам і 18-річний школяр Яків Михайлов, названий «уроженцем польської нації». При Михайлівській — дяк Корній Циган, уродженець польського боку, та 15-річний школяр Петро Іванов із Прилук.
Термін «школа» не слід автоматично уявляти як сучасний навчальний заклад із класами й програмою. У церковному середовищі це могла бути невелика парафіяльна школа при дякові. Але сам факт двох шкільних осередків у селі важливий: освіта не обмежувалася Києвом і великими полковими центрами.
Ще незвичніші для сучасного читача два «шпиталі». Це не лікарні в сучасному сенсі, а парафіяльні притулки для бідних, старих і людей з інвалідністю. У Воскресенському шпиталі жили сліпі, немічні й хворі жінки, які «питались з подаяния пищей и одеждою». У Михайлівському — літні люди, серед них чоловік, що не володів правою ногою, та сліпа жінка. За сухими анкетами перепису проступає важлива інституція взаємодопомоги, яку легко не помітити, якщо дивитися лише на козацьку старшину й фортеці.
У селі стояв старий дерев’яний двір генерал-губернатора Воєйкова. Перепис уточнює, що його збудував попередній київський генерал-губернатор Михайло Леонтьєв у 1746 році за 200 рублів. До рангового господарства належали великі орні масиви в урочищах Підкип’яче, Підберестове та біля Круглика. Земля описана як чорнозем; сіяли жито, овес, гречку та просо.
На Кобрині діяла сезонна однокамінна мельниця, що молола восени й навесні. У самому селі працювала винокурня на два котли, яка за рік давала 486 відер горілки. Було два шинки: один на дорозі до Василькова, другий — на вулиці в селі. Урядове господарство мало також пасіку на 30 вуликів і великі сінокоси «за Рудами».
Доходи показують, де лежала економічна вага маєтку: з шинків надходило 400 рублів на рік, із підданих — 180 рублів 32 копійки. Перепис прямо зазначає, що фабрик і заводів не було. Обухів середини XVIII століття — це не ранньоіндустріальний центр, а аграрне поселення з млинарством, винокурінням, ремеслами, торгівлею й помітною роллю шинкової економіки.
У володінні генерал-губернатора й обер-коменданта перепис нарахував 112 дворів підданих та 13 бездвірних хат. За віковими групами записано 451 чоловіка і 446 жінок — разом 897 осіб. Цю цифру не варто називати без застереження «населенням Обухова»: окремо описані священицькі двори, церковні служителі, шпиталі, урядовий двір та інші категорії. Коректніше говорити про 897 людей у групі підданих цього рангового володіння.
Матеріальний профіль господарств теж промовистий: 190 волів, 151 корова, 71 бик, 38 телиць, 106 телят, 373 вівці, 200 ягнят, 323 свині й 127 коней. Загальна повинність формулюється жорстко — чотири дні панщини на тиждень, хоча в індивідуальних записах трапляються два, три або чотири дні залежно від двору.
Цифри важливі, але ще важливіша внутрішня мобільність. Серед обухівців є місцеві родини й численні прибульці. Один прийшов із Борзни, інший із Переяславщини, третій із польського боку, четвертий із Трипілля. Хтось служить на млині й через це звільнений від звичайних платежів, хтось торгує сіллю, хтось живе підсусідком. Перепис показує Обухів не як статичне село «корінних родів», а як населений пункт із постійним рухом людей.
Мирослав Чайковський окремо зібрав професійні згадки з перепису в матеріалі «Якими ремеслами займалися в Обухові в середині XVIII століття». У документі фіксуються щонайменше шість кравців, вісім ткачів, три шевці, чотири ковалі, один слюсар та один іконописець. Багато майстрів були прибульцями. Серед ткачів, наприклад, Харитон Коротич походив із Трипілля; серед ковалів Сила Зленко — також із Трипілля; шевці прибували з Богуслава, Острога й інших територій Речі Посполитої.
Особливе місце посідає Федір Гончар — перший відомий за ім’ям обухівський гончар. Перепис називає його 25-річним уродженцем Києва, міщанським сином. Він жив із 23-річною дружиною Агафією та однорічним сином Дмитром, а про заняття сказано буквально: «ремесло имеет гончарское, от того и питается». Це важливіше за пізні романтичні перекази про «споконвічну» обухівську кераміку: тут маємо конкретну людину, дату й документ.
Саме з таких деталей видно перехід від сільського господарства до складнішої локальної економіки. Ремесло ще не домінує, але вже диференційоване. Коваль і слюсар — не те саме, швець і кравець — різні спеціалізації, є окремий іконописець. А через кілька десятиліть Обухів стане помітним гончарним осередком, що постачав посуд до Києва. Перепис 1766 року ловить цей процес у ранній точці.
Бджільництво в описі зустрічається не як випадкова деталь. Священик Воскресенської церкви Іван Григор’єв мав 30 вуликів, священик Даниїл Ісидоров — 50. При його пасіці жив 80-річний Захарій, уродженець польського боку, який працював за три рублі на рік на господарському харчі й одязі. Ще 30 вуликів мала урядова економія. В окремих селянських господарствах також фіксуються пасіки.
Документ зазвичай уточнює, що мед і віск ішли «на свій обиход». Тому не слід автоматично уявляти великий експортний медовий промисел. Проте бджільництво було звичною частиною господарського набору поряд із ріллею, худобою, сінокосами й ремеслом.
Ще одна несподівана лінія веде від місцевих церковних шкіл до Києво-Могилянської академії. Максим Яременко у статті «“Посполиті” в Києво-Могилянській академії у XVIII ст.: селяни чи міщани?» аналізує студентські реєстри, де частина вихованців названа «посполитими». В одному з переліків серед таких студентів був уродженець Трипілля, а в списку 1758–1759 років — один студент із містечка Обухова.
Це не доказ масової освіти й не підстава називати Обухів «академічним центром». Але це важлива поправка до стереотипу про селянське прикордоння, повністю відірване від Києва. Люди з Обухова й Трипілля могли потрапляти до головного освітнього осередку регіону, а дві парафіяльні школи 1766 року показують нижчий рівень тієї самої освітньої інфраструктури.
Через вісім років після перепису Михайлівська церква з’являється в окремій архівній справі. 13 січня 1774 року київський обер-комендант Яків Єлчанінов написав архімандриту Києво-Печерської лаври Зосимі: священики Федір Ісидоров і Матвій Костянтинов повідомили, що церква Архістратига Михаїла через «косогорное» місце під нею дещо «тронулась на полуденную сторону».
Щоб не допустити подальшого руйнування, храм планували підсилити, добудувати приміщення для пономаря й ризниці, зробити прибудови біля двох бічних дверей і полагодити дах. Єлчанінов просив виділити з Безрадицької пущі 50 сосен і 20 дубів. Лавра дозволила зрубати 50 сосен, але повідомила, що дубового лісу в пущі немає.
Цей документ цінний не тільки історією конкретного храму. Він зв’язує в один сюжет Обухів, Безрадичі, київську військово-адміністративну владу та Києво-Печерську лавру. І водночас дає майже фізичне відчуття старого Обухова: церква стоїть на косогорі, ґрунт і рельєф впливають на будівлю, дерево для ремонту треба шукати в сусідній пущі.
Румянцевський опис — це ще й топографічний документ. Він називає Підкрасне, Рогатки, Гудимову Слободу, Підкип’яче, Підберестове, Круглик, Руди, Тишківщину, Розкопану Могилу, Буртову Могилу, Варшницю та інші урочища. Особливо цікава фраза, яку Чайковський розібрав у матеріалі «Педина у 1766 році: перша згадка, купа загадок»: земля «у Педина» лежала за дві версти від села.
Це важливий факт для історії назви Педина: вона документально існувала вже 1766 року, тобто за дев’ять років до ліквідації Запорозької Січі. Отже, популярна легенда, яка виводить топонім від козака, що нібито прибув сюди вже після 1775 року, в такому вигляді не витримує хронологічної перевірки. Проте сам запис «у Педина» не дозволяє остаточно вирішити, чи йдеться про вже усталений топонім, чи про місце біля конкретної людини. Це саме той випадок, де документ звужує поле фантазії, але не закриває питання.
Ще ширший шар дає прикордонна карта 1784 року, яку Чайковський аналізує в матеріалі «Топоніміка Обухівського краю у 1784 році: вали, пропуски і багато незрозумілих Fr.». На ній читаються Змієві вали, Копачів, Красне, Долина, Гусачівка та низка малих назв. Частину написів і їхню сучасну локалізацію автор подає як робоче прочитання; особливо це стосується зіставлення «Обухівського пропуску» з іншими прикордонними постами. Тут потрібна саме така обережність: карта є джерелом, дешифрування окремого погано читаного напису — вже дослідницька гіпотеза.
Наприкінці XVIII століття система, до якої формально належав Обухів, була демонтована. У 1781 році імперська реформа створила Київське намісництво, а 1782-го припинив існування Київський полк як адміністративно-військова одиниця. Це не означало, що місцеве життя за одну ніч стало іншим, але старий полково-сотенний каркас перестав бути офіційною мовою територіального управління.
Майже одночасно відбулася ще одна важлива подія. 1783 року російсько-польська комісія взялася уточнювати кордон, який десятиліттями відхилявся від формулювань 1686 року. Шамрай описував компроміс: частину виступу по Красній та Унаві урізали, але Обухів залишився за російською стороною. Нова лінія йшла від Дніпра нижче Стайок до Черняхова, далі західніше Красного в напрямку Обухова, потім до Гудимівки й Стугни.
У цьому є символічна завершеність. На початку періоду Обухів був сотенним центром козацької держави. Потім став спірним прикордонним поселенням, ранговим маєтком, форпостом і урядовим селом. Коли полково-сотенний устрій ліквідували, сама територія залишилася — але вже в новій імперській адміністративній системі, яка стане темою наступного розділу.
Для цієї епохи сучасна рамка Мирослава Чайковського «Копачів — Обухів — Трипілля — Перегонівка: наша ойкумена, історична Обухівщина» працює особливо добре. «Мідгард» у його текстах — не давня назва краю і не твердження про якусь окрему історичну державу. Це сучасний метод дивитися на 15–20-кілометровий простір довкола долини Кобрини та межиріччя Стугни й Красної як на одну локальну систему.
Саме тому для Гетьманщини «Мідгард» не потребує штучної міфології. Реальна мережа сильніша за вигадану. Обухів не був самодостатнім островом. Його економіка залежала від Києва й доріг, оборона — від системи форпостів, церковне життя — від єпархіальної та монастирської мережі, населення — від постійної міграції, а топоніміка — від величезного ландшафту полів, могил, річок, пущ і прикордонних пунктів.
Гетьманська Обухівщина має одну перевагу перед багатьма давнішими епохами: її можна показувати не тільки через археологічні шари, а й через дуже конкретні документи та карти. Найсильніший маршрут починався б не з декоративної «козацької хати», а з порівняння джерел. В Обухові — план ретраншементу 1741 або 1752 року, фрагменти Румянцевського опису, Кобрина, ймовірні зони старого поселення, згадки Руд, Педини, Розкопаної Могили й дороги на Васильків. У Трипіллі — фортифікаційний план 1754 року, лист Скоропадського 1713-го і документ про напад гайдамаків 1755-го. Далі — Стайки як частина того самого прикордонного коридору, Безрадичі як джерело будівельного лісу для обухівської церкви, Васильків і Плесецьке як елементи ширшої системи оборони Києва.
Цифрова карта могла б показувати кілька шарів одночасно: кордон 1686 року, його фактичне розширення у XVIII столітті, форпости й ретраншементи, дороги, урочища з перепису 1766-го та лінію розмежування 1783 року. Для кожної точки важливо чітко позначати рівень певності. Там, де маємо план або прямий документ, можна говорити твердо. Там, де сучасний дослідник співвідносить старий напис із нинішнім урочищем, це має залишатися гіпотезою.
Такий підхід робить локальний туризм не менш, а більш захопливим. Людина бачить не стилізовану декорацію «козацької України», а справжню історичну задачу: чому Обухів за договором мав бути польським, але опинився в Київській сотні; де проходила межа; навіщо тут стояли форпости; чому місцевий храм ремонтували сосною з Безрадичів; як один обухівець їздив у Волощину по сіль, а київський міщанський син став тут гончарем.
XVIII століття залишило Обухівщині менше ефектних руїн, ніж хотілося б туристичній рекламі. Але воно залишило щось цінніше — надзвичайно щільний документальний портрет. З нього видно, що місцевість не була периферією, яка лише чекала на великі події з Києва. Вона сама була частиною механізму великої політики: кордоном між державами, військовим передпіллям Києва, ділянкою козацької адміністрації, ранговим володінням імперської верхівки й транзитною зоною між Дніпром, Білою Церквою та південними шляхами.
У 1649 році Обухів має власну сотню. Наприкінці XVII століття його статус стає предметом фактичного перегляду кордону. На межі XVII–XVIII століть джерело приписує Мокієвському повторне «осадження» села. У 1713 році Скоропадський наказує захищати Трипілля. У 1730–1740-х роках на кордоні чергують військові команди, а де Боскет перебудовує систему земляних укріплень. У 1755-му документи фіксують гайдамацький напад біля Трипілля. У 1766-му Румянцевський опис показує Обухів майже двір за двором. У 1774-му ремонтують Михайлівську церкву, яка хилиться на схилі. А в 1780-х полково-сотенний устрій і старий прикордонний режим остаточно поступаються новій адміністративній системі.
Якщо попередня частина серії показала момент, коли Обухів стає добре видимим у документах Речі Посполитої, то ця — момент, коли він опиняється буквально на шві між світами. Саме тут зустрічалися козацький полк і імперська канцелярія, Правобережжя і Лівобережжя, Річ Посполита і Росія, парафіяльна школа й Києво-Могилянська академія, селянська панщина й далека торгівля, давні урочища й нові фортеці. І в цій суперечливості — справжня історія Обухівщини XVIII століття.
